SILVER SHADOWS

Для цього допису запрошу дух Кузьми зі Скрябіна, щоб він дещо перефразував свою ж пісню: стани на тоді, коли маєш сили стани на тоді, коли не маєш сили стани на тоді, коли маєш час стани на тоді, коли не маєш часу Однією із переваг життя є постійна зміна, рух, плавання, хвилювання. Коли це стосується поганих переживань і станів, тоді ця ознака життя очевидна. Щойно нам погано, але за якийсь час буде легше. А потім знову щастя! І от щастя не хочеться відпускати, не хочеться, щоб мінливість життя торкалася і щастя, радості. Я ХОЧУ, ЩОБ ПРИЄМНІСТЬ БУЛА ЗІ МНОЮ ВІЧНО! До моменту, коли слід відпустити свою «приємність», «щастя», «екстаз» ми дуже легко приймаємо перевагу мінливості. Однак, щойно наші інтереси зачіпають, а з кишені крадуть приємності, ми стаємо їжаками, маленькими януковичами із золотим батоном або голумом із перснем. Ми дуже легко стаємо високодуховними істотами, коли тримаємося лише за піднесені стани, легкість, астральність, читанн...

26 років тому, коли мені було 10 років, від пухлини у мозку помер мій дядько. Цього року я його пережив якраз на рік і трохи більше. Мені не дали із ним попрощатися, бо переймалися за мій стан. І ще багато років мені не вдавалося його відпустити. Не вдавалося і все. Щойно думав, що призабув – він повертався до мене і нагадував про себе, а насправді про дуже важливу мудрість – усе має свій початок і кінець, а потім наступний початок. Не знаю, скільки ще років буду про нього згадувати. Мабуть він завжди буде зі мною і це дуже тішить, бо опікуватися внутрішньою наляканою дитиною стривоженому дорослому не завжди легко. Не завжди буває легко дозволити цьому великому серцю світла тихенько сказати мені – «Ігорчику, я тебе люблю. Якщо хочеш посидіти і подихати – так і роби. Якщо хочеш поплакати – поплач. Якщо хочеш посміятися з якоїсь дурниці – дай собі таку можливість». Бо любов – це прийняття нас такими, якими ми є – недосконалими, іноді дуже вразливими, згорьованими. А іноді...

як часто тобі хотілося бути каменем? Не відчувати нічого, не думати і жити повільно, у геологічних рамках. Як часто тобі хотілося бути деревом? Рости собі повільно, плавно, розпускати крону, не знати слів і емоцій людини. Як часто тобі хотілося бути мохом, що вкриває каміння і десь у своїх невідомих межах торкається серця землі? Рости у Ісландії, у прохолодних водах знаходити сили, у чорних ґрунтах шукати собі розраду. Чи хотілося тобі побути книжкою, яку хтось би прочитав і сказав – це класна книжка? 4/5 рейтинг на Goodreads! Буває так, що життя людського забагато для однієї людини. Повторю ще раз, трохи по-іншому.. буває так, що мені забагато одного мого життя. І це я не кажу про омріяні, амбітні проекти себе за років 5, 10, 20. Я не кажу про свої мрії створити сім ’ ю і побудувати простір, у якому міг би рости далі емоційно, проростати у землю будинком, а там далі і до лісу недалеко. Не кажу про Ігоря-ілюстратора, Ігоря-письменника, Ігоря-професора, Ігоря-підк...