вдивлятися у сліди птахів на піску

Коли почав малювати і рисувати, книги втратили мене. Я пішов стежками інших птахів, які замість чорно-білого одягають усі кольори світу.

Спершу йшов, потім побіг. І досі не можу зупинитися. Іноді чую як розум кричить – зупинися! Зупинися і почни робити звичну справу: думай, аналізуй, заперечуй заперечне, переливай у переливне і порожнє.

Мої птахи змінилися, бо світ став іншим. Те, що мало, що могло – розлетілося. Замки із піску розсипалися. Якби уважним був, то розсипалися би швидше, мабуть їх вже не було – лише порох у повітрі не давав побачити чітко.

І ці нові птахи мене порятували. Ось бачу нове каміння, на якому побудую дім. Ось воно росте і виростає із великої геологічної породи. Камінний дім, який не може здути вітер. Скільки би не дули вовчі вітри, у підсумку їм залишиться лише прийти на чай, попросивши дозволу.

Одного разу ти збагнеш, чому я будував камінні будівлі у воді. Чому річка була такою важливою і голоси її, що долунали із глибин, несуть у собі досі мудрість. Можливо відростуть вуха, можливо очі розширяться і тоді почуєш як тріскотить крига ілюзії. Тобі не втекти від себе.

Тобі не втекти від своїх монстрів.

Чи мають значення слова написані водою по камінню? Має значення рука, пензлик, вода, камінь, повітря. Має значення, які слова пишуться – чи від серця, чи від шлунку. Очевидно, що між «серце» і «гамбургер» є різниця. Між «пробудження» та «засинання» також.

І питання для тебе, на яке не дам відповіді. Чи мають значення сліди птахів на піску, якщо хвилі прийдуть?

Мусиш справитися із цим самостійно. Чуєш як гуркотить? Це серце чи шлунок?

Дихання важке. Дихання легке

Ми дихаємо кожної миті нашого життя. Можна затримати подих і за кілька хвилин знову тіло змусить нас вдихнути. Тіло має свої правила щодо цього і психіка наша також, і розум – усі потребують простого дихання, звичайного кисню, взаємодії зі світом навколо.

Дихання, окрім життєвої необхідності, – один із найкращих шляхів для практики медитації. Ми обираємо вдих і видих як транспорт для свідомості. Ми постійно дихаємо, а отже медитувати можна будь-де і будь-коли. Навіть у сні, якщо достатньо натренуватися, можна вловлювати оці легенькі порухи нашого життя через ніздрі, горло, груди або живіт.

Для чого це нам взагалі? Тренувати? Проявляти інтерес до дихання? Нормальний, звичайний стан, в якому ми усі перебуваємо у процесі дорослішання та росту – це стан неусвідомленості, неуважності, звичності і нудьги. Усе ми знаємо, усе нудне і розсіяність уваги нам не надто сильно шкодить. Усі неуважні, а дехто навіть сильніше, ніж ми. Але неуважність може спричинити не одну ситуацію, коли ми завдаємо болю іншим, близьким людям. Коли ми руйнуємо щось важливе для самих себе і лише потім, згодом можемо помітити, що саме трапилося.

У «ненормальному» стані, який медитація викликає в людині, ми стаємо уважніші. Ми помічаємо свої помилки, помилки інших, зміни у собі, ріст, падіння, емоції свої та інших людей, ми беремо на себе більше відповідальності за власні вчинки, слова і думки. А це потрібно зовсім не багатьом людям. Для цього треба взяти себе у руки, почати займатися практикою, виділяти на це час. І нічого дивного, що рішучість для цього з’являється лише у складні часи, важкі моменти нашого життя.

Дихання важке – потрібно докласти зусиль. Потрібно визнати перед собою, що ми не такі сильні і сфокусовані, як видається. Потрібно допустити, що речі приходять і йдуть, люди приходять і йдуть, феномени проявляються і зникають. Жоден вдих не належать нам, а видих ми не можемо притримати, як і більшість приємних чи неприємних подій. Уважно дихати важко – немов весь світ і зовні, і всередині прокидається у хаосі, щоб нам перешкоджати. Нападає сонливість, лінь, слабкість, невпевненість, плани, мрії, очікування, засудження та багато чого іншого. І щойно ми робили простий вдих, простий видих, а вже за мить летимо за уявою у світи кольорів та спогадів або у світи тіней, болю та розпачу.

Дихання легке – воно веде до зцілення. Коли ми проходимо перші моменти невпевненості, вчимося просто бути із дитячою уважністю та інтересом до дихання, починають проявлятися речі, які ховалися від нас у тінях, які були на периферії уваги і тому світ виглядав таким обмеженим. Тренована увага застосовується до всього – до вдиху і видиху, до співу пташок, до емоцій людини, до порухів душі, до шелесту листя і мови дерев. Тренована увага, яка виростає на диханні, допомагає легше приймати і легше віддавати. Легше перебувати у переповненій маршрутці, в якій триває боротьба за вікно і свіже повітря. Дихати легко – ми робимо це кожної миті і одного разу, коли свідомість буде готовою, вона побачить, що жодна річ не може їй перешкоджати у свободі, у легкості, у повазі до інших, любові та співчутті. Доки ми дихаємо, ми можемо реалізувати усі ці хороші речі і побачити нарешті у собі внутрішню зацікавлену дитину, а не втомлену дорослу людину, якій завтра йти на роботу.

Дихаю, бо це легко. Дихаю, бо іноді буває важко. Дихаю, бо цей простий процес вчить набагато більше, ніж будь-яка книга. Приєднуйся. Подихай зі мною, побудь тут і тепер, у цій короткій миті життя, яке розгортається на фоні битв зірок та галактик. До зустрічі.

тарілка пливе проти течії

Світ, у якому немає чудес – мертвий світ. Я можу не бачити їх зовні, не спостерігати єдинорогів та ельфів поміж будинків міста, у цих урбаністичних джунглях. Тим паче день, чия пора завжди вихолоджує сутінки і безпорадна уява бачить лише розумові, логічні структури.

Однак щойно настає вечір, підкрадається темрява, з-за рогу будинку виростають дерева висотою у вавилонську вежу. Щойно тіні запускають пальці у волосся дня, розсіюючи світло, поглинаючи його на вечерю, ельфи розспівуються, а гноми гуркотять кузнями.

Удень немає чудес, окрім чудес технічних, розумових, породжених прогресом. Блискаючі смартфони, екрани телевізорів, швидкі автівки і літаки високого польоту – це чудеса дня. Як я звик до них, розчарував їхній світ для себе і власної душі! Вони втратили свою силу наді мною, немов кастровані титани. Цей світ для мене дійсно став лише матерією, лише грою у бісер, де сенси розтираються, а голос і слово втрачають силу та індивідуальність. Магія вислизає із цих слів, зіслизає з гірки по пір’їнах Великого Гусака.

Тарілка може поплисти проти течії. Людина може йти по воді. Руки можуть робити із води вино. Для цього достатньо заплющити очі, відкритися уяві і дати їй можливість проговоритися. Дати можливість магії знову наповнити нас і не лише світлими образами щастя та безмежної радості, але й кольорами смутку, глибини, задуми. 

Палітра почуттів та емоцій містить не лише теплі відтінки і тони. Десь у півтонах ховаються дракони. І лицарі дарма шукають їх у світлі дня, бо дракони – це вони, що випили і б’ють жінок та дітей.

Людина може змінитися. Може стати на ноги, підняти власне серце і продовжити мандрівку всупереч вітру. Людина може підняти камінь і знову нести його на гору, віддаючи честь Прометею, який запалив магію вогню у серцях та розумах. Людина може робити добро і бути милосердною навіть у маршрутках, де гнів і сльози, і байдужість панують над душами. Де іконки святих із болем споглядають щоденне життя без чудес, вдивляючись в обличчя водія та пасажирів.

«Передаємо за проїзд, задня площадко!»

«Надаємо значення дурницям, здоровий глузде!»

«Очікується невелика турбулентність, багатоповерхівко сердець!»

Магія існує. У цю коротку мить між ударами серця, між вдихом та видихом. У цій маленькій точці, де розпочинається новий світ і розгортається вічність кольорів. Достатньо вдивитися, вслухатися, помовчати.

Помовчати.

Мандрівний черепах Амвросій

Одного разу, коли ще птахи могли перетворюватися у черепах, а ящірки літали понад водами нескінченного океану, моя дорога пролягла через тунелі столичного гігантського Шайхулуда. 

Взявши на спину свою хатину, зібравши найнеобхідніші предмети, без яких важко вижити у диких землях, вирушив у дорогу. Першою зустрів жінку-пташку. Вона втомилася від перельотів. Її історія лише розпочинається, хоча з відстані виглядає – що вже кінець. Минуле залишилося позаду, а теперішнє щойно розкривається. Як і очі, вуха, ніздрі, долоні.

Наступними зустрів двох котів. Великі коти, які забули про полювання, бо дороги до лісу загубилися у пустельних пісках. Дуже важко віднайти шлях до угідь, щоб відновити сили, набити живіт і ще кілька днів спокійно полежати на сонці. Коли світи перекручуються і квантово-зміщуються, для багатьох тварин стає неможливим попереднє щастя. Тоді слід шукати нове. Називати речі новими іменами.

Потім зустрів бобрів, які замінили дерева (яких у пустелі мало) на глину. І мені вдалося із ними торкнутися простої щирої радості, від якої прокинулося минуле, згадалося дитинство і той час, коли навіть черепахи могли літати. Хтось скаже, що це все легенди і міфи, а черепахи – страшні повільні зануди в окулярах. 

Але черепахи знають, що це не так. Ми завжди літаємо на великому планетному кораблі, несемося разом із галактиками у вічність космосу, де навіть Гокінг на знає усіх назв. Там, де побували черепахи, ще не ступала людська нога – вона просто не встигає піднятися, як від часу розсипається на порох.

Бобри допомогли мені завершити усіх тотемних звірів. Мої супутники тепер укомплектували команду і спокійно можемо продовжити алхімічний процес побудови чогось нового – радості, щастя, спокою, тиші, гармонії, рівноваги, співчуття, любові. 

Ми нарешті можемо продовжити написання нашої власної історії, яка переплітається із іншими тваринами, іншими тотемами та істотами, що схожі на людей.

Go beavers! Go wolves! Go birds! Go cats!

До зустрічі на великому планетарному кораблі Земля.

Why Massive Attack?

У Києві буде концерт Massive Attack. Цього літа. Історія, яку думав писати за кордоном, десь у Польщі або Чехії, або навіть у Німеччині, напишу вже у липні. 

Історію мого знайомства із цим гуртом і хлопцями із нього. Ми росли разом. Бігали на одній вулиці, копаючи м'яча і робили дурниці. Потім виявилося, що наші реальності паралельні і їхнє футбольне поле - у Бристолі. Так само і гаражі, і дворові "качелі", і домашні улюбленці, і молодші та старші брати-сестри. 

Де Британія і Бристоль, а де Львів, скажеш ти. Хіба існують кордони між однодумцями? Хіба існують кордони між серцями та мудрістю, якою ми ділимося із цим світом? Слова мають силу, а слова озвучені, наспівані і підсилені глибиною - хіба їх може щось зупинити? Окрім хіба невігластва і тупості. Але це вже стіна, яку плекають усередині конкретного живого серця. 

Ми росли разом. Я і музика Massive Attack. Виростали ембріоном, втікали від натовпу уявних вовків, щоб нарешті розвернутися до них обличчям і погнати їх у зворотному напрямі. Ми ходили по вулицях, танцювали на узбіччях, промовляли у нічне небо молитви без слів. Ми були і є. І вже цього літа ми нарешті почуємося на відстані кількох простягнутих рук. 

(Чи можна вимірювати звукові хвилі довжиною простягнутих рук?)

І ще вони принесли в моє життя багато любові, пристрасті і кохання. 

Моя Аніма співала майже у кожні пісні із жіночим вокалом. Думаю, що ти погодишся зі мною у цьому. Хіба ні? У тому, що жінки - прекрасні? У тому, що у кожній жінці трохи співається від Massive Attack?

Певно, для багатьох ця музика належить до дещо сумної, меланхолійної, іноді депресивної, а ще іноді до чогось незрозумілого. Але це музика дорослості. Це музика для тих, хто росте, хто глибшає і корінням торкається небес. Це музика для тих, хто втомився ковзати по фанерній музиці симулякрів та вигаданих світів без справжніх переживань. Музика для тих, хто молиться без богів, вірить у силу духу без ароматичних паличок та японськох флейт. Це музика для нас із тобою. 

До зустрічі у Києві або у Бристолі, або поміж серцями. 

заГорайся

Ще один вододіл. Зранку прокинувся - вододіл. Чую як голова винирнула з-під води, визирнула в повітря, вдихнула і видихнула.
Бульбашками пройшов день і завтра теж певно бульбашками або потоками. Може й вогнем прогорить, піднімаючись догори, до неба теплом.

Мені вдалося написати листи. Зробити листи до дерев своєї пам'яті. Щойно вийде сонце мого майбутнього, напевно дерева почнуть живитися, розростатися і сповнюватися усіх сил, які можу назвати словами. І ще може трохи сил, які словами не назвеш.

Немає назв птахам, яких я бачив. Немає у птахів назви для мене, коли ми зустрічалися випадково.

Скільки дорогих мені людей не названо у цих листівках, у листах пам'яті. Скільки подій залишилося за кадром і фотошопом. Скільки джерел не змогли торкнутися сторінок і макету.

Я не маю достатньо слів, щоб виразити захват від тих речей, які бачив. Не знаю, що саме на мене чекає, але ось зараз у цю коротку мить, після якої частини мене вже не буде (лише бульбашки), тепло від спогадів розливається по усіх усюдах моєї душі. Чи серця? Десь у цій всій мінливій природі мені вдалося схопити водиці крапельку. І це досі тримає на ногах. Досі засинає зі мною. Мені навіть не треба сподіватися чи надіятися - воно вже тут і зараз зі мною. Бульбашки з відтінком вічності.





Гори, джерела, друзі. Таємні місцини і високі спуски. Катання на дупах по засніжених траверсах, лякання людей вночі у нічних переходах, крики дикунів поміж лісів, втеча від блискавок та потоків води. Чи можна це забути? Та ніколи. І ще тисячу разів бульбашки будуть нести про ці речі пам'ять, бо це справжнє, нерозривне із буттям, закорінене у голові і серці.

Піднімаючись до небес, скільки разів ти чув вітер? Мову дерев? Шелест трави? Гавкіт пса? Бензопиляння бензопилки? По яких звуках ти стрибав догори? З яких звуків було зроблено твій батут?

Найбільшою таємницею для мене стали люди, народжені у мандрівках. Вони як пташенята вилуплювалися із власних шкаралуп, кричали від радості або злості (скільки ще можна пертися в ці гори???), потіли і заспокоєно грілися біля вогнищ. Кожна така людина - як мала таємна книга, трохи щось приховане, щось відкрите, а більша частина - усе в сутінках. І коли прокидався зі світанком, дивився на зародження світла у далині, то відбитки прихованих змістів прокидалися, проспівувалися як священні гімни. Як дивно буде це звучати від скептика - у світлі світанку серця людей співають сакральним змістом життя. Співають як ніколи до того моменту, хіба коли ще народжувалися із мами.

Нехай дерево пам'яті росте. І листя буде побільше, бо кожне листя в результаті забере частку чогось від сонця, щось із собою у темінь над нами, куди усі бульбашки зрештою піднімаються.
До зустрічі.

Kroníkur af trjám (Chronicle of Trees)

Мій вододіл. Ще один: переступив на інший берег. Ще зовсім змоклий, змерзлий, розгублений, але живий.
Середину життя, згідно зі статистикою в Україні вже давно перейдено. Трохи із запізненням розумію, але планую протриматися кісткою в горлі ще трохи. Років до 80. Ну щоб було справедливо - а потім вже природа забере до себе.

Після переходу річки знову мене знаходить сенс життя. Те, що називають покликанням, що дійсно кличе вночі, удень, зранку і ввечері. Від чого в голові гудить, а в серці щось скрегоче, зудить і запалює вогнище у прихистку. Тут мій світ, повний, сповнений тишею, тінями і шелестінням коріння. І саме тут знайшов собі книгу, яка слід прочитати.

Книга ця пишеться корою, корінням, листям, гілками, цвітом, вітром, водою, грибком, шрамами. Це книга на деревах, які наповнюють світ навколо, але так непомітно, що за декораціями втратили свої імена, царства і престоли.

Королі, принци, королеви, принцеси, коні, війська, селяни, ксьондзи - це все існує не тільки у нас, але й у світі дерев. Тут свої міфи, свої пригоди, які завершуються по-різному. Щойно царство було сповнене тепла і цукру, а за мить приходить бензопила.

Мене перетрушує від сцен, коли вбивають тварин. Мені болить, коли рубають дерева чи ріжуть їм кінцівки. Але коли ми не бачимо їх, не знаємо їхніх імен, не чуємо і не розуміємо листів, які вони пишуть нам - то робити їм боляче чи вбивати набагато простіше. Деперсоніфікуйте, заберіть імена, історію, право на вигляд дерева замість вигляду людини і цілі світи зникнуть.

Я хочу вести хроніку дерев. Це все, що мені залишається, що я можу зробити, чим можу поділитися з іншими людьми - листами, які бачу на деревах, які вони пишуть нам і світові, але ми не можемо їх прочитати.

Хочу стати хронікером дерев. Хоча би трохи. Хочу озвучити, надати образу тим листам, посланням і об'явленням, які надсилаються у вічність, від яких за мить не залишиться і сліду.


Ліс помер! Нехай живе Ліс!