чи я випив

Коли ми медитуємо в групах, а іноді на індивідуальних заняттях, регулярно постає питання – чи можна вживати алкоголь у процесі практики медитації? Чи можна медитувати п’яним? Отже, моя відповідь.

Спершу вмикаємо відео із чоловіком, який буде пити за ваше здоров'я. Це теж бодгісатва, який бере на себе важкий тягар печінкою!

Одного разу я напився. Дуже сильно. Випив стільки, що голова крутилася, тіло не могло знайти собі місця. І ще тоді на біду (а це були студентські часи) захоплювався тантричною ідеєю, що свідомість не має обмежень і медитувати можна, а навіть слід у будь-якому стані, у будь-якому місці. Навіть краще, щоб тіло було у стані нарко-, алко- сп’яніння. У результаті у мене був дуже сильний досвід деперсоналізації: тіло залишилося внизу, сидячи у напівлотосі, а свідомість у цей час піднялася над тілом і закрутилася у вертольоті.

Не можу сказати, що цей досвід був для мене негативним – він був несподівано дивним. Після цього вирішив для себе, що краще не медитувати під алкоголем. Згодом прочитав наукові дослідження, що алкоголь і медитація працюють у зворотних напрямах, а тому це буде просто втрата часу і енергії. Тому коли я п’ю – я п’ю. А коли медитую – то медитую. І ці дві форми діяльності залишаються на різний час і простір.

Однак я наважуся і спробую піти наввипередки. За цим питанням про алкоголь мабуть постануть наступні, яке раніше ховалися або не дуже впевнено давали про себе знати.

• ·        Для чого медитація взагалі?
• ·        Чому я медитую?
• ·        Може варто просто напитися і все, а не сидіти і мучитися зі своїми емоціями, спогадами, спиною і колінами?

Медитації бувають різні, але переважна більшість із них ведуть у сторону до розвитку ясності свідомості, збалансованості, рівноваги, трохи більшого щастя, відчуття цілісності, зв’язку із людьми та світом. При цьому практики медитації потребують УСВІДОМЛЕНОСТІ. А отже сміливості зустріти переживання та стани, від яких зазвичай ми ховаємося або уникаємо. Медитації розвивають глибину, але також і свідомість, яка здатна цю глибину поступово засвоювати, інтегрувати, робити частиною свого творчого життя.

У цьому випадку алкоголь дає ефект протилежний – він дає нам АНЕСТЕЗІЮ від болю. Ми ніби вирубаємо світло, коли відбувається щось дуже важке. Алкоголь працює – він дає нам ЗАБУТТЯ, розчиняє наш біль, полегшує його на якийсь час. Однак фундаментально ми залишається у тому ж стані із усіма нашими монстрами.

Я так робив – пив, коли боліло. Думав, що втечу і не міг відірватися від переслідувачів, як у тому жахливому сні, коли хтось за вами женеться і ви лише втікаєте, неусвідомлено слухаючи основний інстинкт – страх, втеча від загрози, холодний піт, крики впродовж ночі.

Однак, коли я наважився і почав практикувати, то монстри стали не такими великими, спогади не такими сильними, а внутрішній суддя раптом не може мені нічого заподіяти. Одного разу я розвернувся у сні, усвідомлюючи процес і обійняв свого переслідувача. Після цього звісно виклики залишилися, але тепер я можу у них бути у стані свідомості, навіть якщо хвилі розривають, боляче б’ють, поглинають. Такі дні бувають і досі – я можу тоді лише лежати і ридати, давати можливість емоціям проростати як деревам крізь мене. І це відбувається у свідомості, у ясності сприйняття, а сам процес перетворюється на ще одну внутрішню містерію всесвіту. Мій біль – частина мого серця і мого життя. Мій страх – частина мене. Моя любов – живе у мені ж, а не десь в інших людях. У інших вона лише відображається, резонує і продовжується.

Для чого ти медитуєш? Можеш мені не писати, не казати нікому, але із собою слід бути чесним/чесною. Хочу, щоб було легше! Щоб не боліло! Щоб можна було жити із радістю, а не лише в депресивних станах! Щоб не плакати вночі! Щоб мати сили здійснювати свої мрії! Щоб відчути сенс у житті! Щоб повернути собі безпідставну, просту життєву здатність довіряти цьому світу! Щоб загоїти серце! Щоб прийняти смерть близької людини! Це чесні відповіді. І у цих відповідях ми не самі, бо навколо люди переживають схожі досвіди, власну ізольованість, загубленість, біль, втрату. Ми не самі і цей простий усвідомлений факт може згодом у процесі медитації допомогти стати ще сміливішою живою людиною. На мене летить цунамі із болю! Я тут і зі мною ще такі ж сміливі люди, які живі і дихають! Я тут і жодне цунамі не триває вічно! І навіть якщо вибє запобіжники від переживань, я зустріну цунамі зі сміливістю, із тихим голосом живого серця! Медитація – це я, це ти, це ми, які раптом усвідомлюють себе і безмір всесвіту навколо.

Іноді варто напитися. Іноді насамоті, а іноді з близькими друзями, які приймають вас у миті слабкості і в миті радості та сили. Але навіть випиваючи, будьте собою. Краще бути чесно п’яним, ніж брехливо медитуючим і ховатися за медитацією від життя. Якщо у вас булькає у животі - нехай чесно булькає. Якщо у вас живуть таргани у голові - нехай живуть. Їх не треба труїти, але примиритися варто. Дайте їм імена - так буде точно веселіше. 

До зустрічі на шляху. Я тут.

собаки мої вчителі

Там, де я живу і медитую, де читаю і сплю, живуть навколо люди і звірі. Ще прилітають сойка, сороки і синиці. Тут є кілька собак, голоси яких почав розрізняти, бо усі вони трохи різні, у дечому відрізняються. А ще голоси собак відрізняються у кожної інтонаціями: лінивий гавкіт, агресивний, наляканий, голодний, вечірні, післяобідній і нічний перегуки. За настроєм собаки можна відчути події, свідком яких вона стає. Якщо дати собі час, то гавкіт собак за вікном, під вікном і надвікном перетворюється у різні альбоми музики природи.

Це мій початковий курс. Собаки у мене інструктори. І зараз я їх спробую описати своїми словами.

Під вікном мешкають кане-корзо і френчі – один великий, а інший дрібненький. Коли великий гавкає (у нього є відведений час кожного дня для комунікації з балкону!), малий бігає поруч і теж долучається, однак не можу нічого побачити. Це урок підтримки, синхронності і командної гри. А ще тут значна сила довіри – кена корзо повідомляє меншому другу, що йде дуже смердючий дядько. А що як йде мала дитина? Серед собак довіра абсолютна.

Пес, який живе неподалік в особняку – зістарений інтелігент. Породи немає – рідня змішувала гени як тільки могла, але це не позбавляє особливого шарму цього барбоса. Він має смішні вуха, чорно-білий окрас. Коли він на ділянці своєї садиби, то перетворюється на акулу-пса. Однак його випускають регулярно прогулятися по району і він тоді дуже витончений, спокійний і ніколи не проявляє агресії до перехожих. Я з ним постійно вітаюся і поважаю. Цей пес вчить повазі, мудрості межі, мудрості агресії. Він вчить, що навіть собака без породи у світі собак займає своє поважне місце. Цей пес долучається до оркестру псів за кожної нагоди. Його гавкіт буває часто лінивим – так, ніби поруч десь господар і треба пояснити, чому варто годувати собаку.

Поруч за огорожею живе ще один «курдуплик» - ймовірно ягдтер’єр. Це такий малий припиндик, який видає найрізкіші частоти зі всіх псів району. Його видно лише з-під брами, але він звик до мого запаху, що вже не гавкає, але успішно компенсує це на усіх інших людях чи собаках. Він мене вчить тому, що габарити не мають значення. Якщо у вас достатньо сміливості, навіть величезний кабан не зможе зупинити вас на шляху до мрії! Але може зупинити звісно корм і хороші господарі, які з ніжністю постійно розмовляють із цією пискльою.

Є ще один кане-корзо, але його доля дещо сумна – він живе на третьому поверсі багатоповерхівки і лише з вікна може дозволити собі пізнавати світ. Ймовірно, це його не засмучує, бо собакам не характерно опускати руки – у них лапи. Це ще один урок: іноді у вас лапи, а іноді руки. І якщо руки опускаються, стає сумно – значить це теж заслуговує на повагу.

Собаки мене вчать кожного тижня, кожного дня. Вони показують мені мою злість, мою незахищеність від зовнішніх факторів, особливо під час медитації із людьми, які теж чують перегукування барбосів. Вони показують мені радість, з якою я їх зустрічаю, йдучи додому. З усіма треба вітатися – з собаками особливо. А ще із рослинами, які також вчать мене – але це вже наступна оповідь.

Хочу подякувати також своїм вчителям, з якими ми разом рухаємося у нашої подорожі різної тривалості та формату. Дуже ціную наші спільні зусилля, наші спільні сумніви, розчарування, сльози, сміх, невпевненість. Ціную навіть моменти самозасудження чи роздратованості – бо вони щирі. Хіба може бути щось краще, ніж щирість із собою та ватагою?

Отже, дякую Ані, Каті, Насті, Віталіку, Марії, Каті, Олені, Богдані, Ірі, Марії, Олі, Ані, Юлі, Віті, Андрію, Богдану, Дмитру, Марії, Мії, Олені, Насті, Яркові. Ви мої вчителі і про вас напишу окремо історію, коли настане відповідний час.

гобіт Ігор

У далекому краї галичан гобітів, у норі жив гобіт. Звали його Ігорем. І сьогодні історія буде про нього, тобто про мене.

Вмикаємо гобітський плейліст і читаємо під музику. 

Музика Гобіта (відкриваємо правою клавішою і в сусідньому вікні!)

У мене є затишний дім, де збираються книги, їжа, рослини і спокій. У мене є люлька, яку залишив друг, вирушаючи у свою далеку мандрівку за океан. Я не палю, але цей скарб залишається для мене разом із усіма іншими скарбами від моїх друзів – листівками, листами, картинками, шоколадками та іншими знаками присутності. 

Я люблю пити чай і пити його з кимось – із гостями, які приходять медитувати, відпочивати, поділитися чимось дуже своїм, а часто і без слів.

Одного разу довелося визнати, що я не Арагорн, не нуменорець, не орк, не дворф, не троль і навіть не ельф. Стало набагато легше, довелося скинути обладунки не по розміру, не по росту. Залишився гобіт, який любить життя і захоплюється деревами, лісами, горами, розмовляє із духами і слухає як співають пташки або сміються діти (і дорослі діти теж). Мені подобаються зірки над головою і зірки у калюжах – між ними насправді різниця мізерна, а вимірюється вона хвилями, які йдуть від кинутого каменю. Мені не дуже подобаються гучні компанії. 

Не маю обладунків і меча лицарського. Тому коли ходив до дракона, боровся силою волі, думки і гумору. Мій дракон далі живе у моєму серці, але ми вже слухаємо одне одного. Були і тролі. Були і моргульські клинки, від яких досі відморожені частини тіла, фрагменти грудей, рук, живота і спини. Коли змінюється погода і пролітають у хмарах духи змін, ці частини нагадують про себе болем, щемкою мудрістю.

У мене є смішна шапка, яка дозволяє хорошим думкам залишатися у голові.

Зовсім недавно побачив, що несу перстень Влади – як спокусу бути кимось для когось, але не бути собою – звичайним гобітом. Бути лицарем, бізнесменом, політиком, тим, хто владою живе. А мені воно не дуже цікаво. Підозрюю, що на небесах роблять ставки, скільки ще витримаю бути викладачем, але це така гра, результат якої неможливо передбачити наперед. Ми не маємо влади над багатьма речами, не можемо усього контролювати і точно не можемо бути досконалими.

У моєму житті є Галадріель, від якої нещодавно отримав дарунок для подорожей крізь пітьму. Це книга і не зовсім книга, так і більшість магічних предметів – це не зовсім предмети. Її подарунок як зібране світло зірок, що сяють краще у темряві. 

Мої друзі знають, що несу із собою і як важко це буває, тому я можу бути із ними саме таким – втомленим гобітом, розбитим гобітом, дурником-гобітом, селюком-гобітом, хитрим гобітом. І це найкращий від них подарунок.

У мене є брат близнюк – гобіт Ігор і ми росли разом, з різних утроб, але з одного великого кита і синхронно чуємо зміни у повітрі. Йому болить, коли мені болить, але часто щастить і коли болить мені – йому не болить, а мені не болить, коли йому болить. Тоді ми можемо допомогти одне одному. Коли я впав, він мене ніс на собі. І я ніс його, коли він впав. Ще наливав чаю і їли сочевицю, вирощену галицькими ельфами.

Якщо одного разу побачите мене, спитайтеся про дерева і не питайтеся про політику. Спитайтеся про музику і пташок, а ще про книги і не питайтеся про моргульські клинки, бо їхній смак відчути можна тільки гуляючи з пацанами через Дикий Край. А ще краще випийте зі мною чаю і послухайте тишу або шум, або мелодію, якою живе світ навколо нас.

Хоч як страшно буває відмовитися від не свого сценарію, від не свого образу чи ролі, але це звільняє від тягара. Можливо, це не надто престижний варіант, а книгу про нас не напишуть і не прочитають мільйони - та й фіг з ним. Якщо я можу дивитися на повний місяць і радіти замість планувати завоювання сусідів, то це моє щастя. 

Нехай нас усіх береже світло зірок у найтемніші ночі – чи ви лицарі, чи ельфи, чи гноми, чи орки, чи навіть сам Саурон – нехай буде трохи більше казки у цьому дорослому світі, в якому так мало місця для щирості.

Важкість, напруження, біль (практика моніторингу)

Медитацію плутають постійно із чимось іншим. Хтось приходить шукати безкоштовний кайф, хтось шукає лише задоволення і вихід у астрали. Інші хочуть приємних нових вражень та екстазу. Ще подобається догляд за чакрами, чистка третього ока від нальоту епох та реінкарнацій.

Історія наша така, що ми усі шукаємо свій дім, дорогу додому. Це особливе місце-прихисток, де серце відпочиває, розум спокійний, а тіло може творити. Ми усі мріємо про такий дім, чи ззовні, чи всередині нас. 

І навіть знаючи про цю мрію, уникаємо дороги додому. Чому? Бо там важко, там буває напруження, там буває біль. Там бувають спогади, тривоги щодо втрати близьких, втрати себе і свого здорового глузду. Там бувають фотографії із людьми, яких ми більше не зустрінемо. Там буває запилений альбом із фото колишніх коханців. Альбоми Тома Йорка, Нірвани, Сігур Рос або будь-якої іншої групи, музика якої наповнювала наші серця смутком (резонувала зі смутком?) і рятувала водночас.

Медитація може бути шляхом додому, бо вона – це ми, спрямовані до чогось конкретного, сміливо крокуючі, всупереч страхам і болю. Усі клітини мозку можуть кричати нам – не йди туди, там боляче! Але мудріша частина нас знає, що саме там ховається джерело усіх наших переживань, джерело не лише болю, але й щастя також.

Що ми робимо під час практики? Ми спершу робимо стартовий майданчик, розчищаємо його, долучаємо тіло, дихання, даємо собі фундамент. І додаємо усмішку, бо вона для нас – маленький спогад у тілі, фотографія радості у кутиках губ. Вона буде сповзати знову і знову, але одного разу сама по собі виникне, щойно ми відчуємо переваги її присутності (навіть у найтемніші миті практики!) і залишиться світлом.

Далі ми знайомимося із дихання і не поспішаємо. Читаємо вдих, читаємо видих, додаємо м’якості, не контролюємо цей процес. Це момент довіри до життя, до тіла. І коли тіло відчуває довіру до нього, воно нарешті починає розповідати історії, які так довго тримало для нас. Це історії у відчуттях, які перетікають у почуття, а вже згодом у думки. Однак ми не поспішаємо читати усі оповідання.

Спершу виділяємо важкість. Ось вона у тілі лежить. Тяжіє сізіфовим каменем. Вага може бути різною – залежить від людини. Хтось встигає набрати величезний тягар, а хтось щойно до рук бере зайве.

Потім виділяємо напруження. Руки, ноги, спина, живіт, брови, щелепа – усюди, де є м’язи, можна віднайти напруження у різній силі. Воно гудить, зудить, німіє, тремтить. Дайте назви цим станам, послухайте мову тіла.

Нарешті біль. Візьмемо спершу невеличку кількість, щось для розігріву. Не кидайтеся одразу у ядро болю ближче до серця – дайте собі час. Що відбувається із болем? Пульсує? Пече? Кричить тіло? Нехай проявиться, обрисується, побудьте із ним, вислухайте.

Ми пройшли першу частину історій. А далі – зустріч із легкістю, розслабленням, радістю. У нас це також є у тілі. Тіло радіє життю, тіло дихає, потіє, бігає, надихається мріями. Окрім історій сумних і болючих, у нас є сторінки із простими життєвими радостями. Шкіра пам’ятає дотик вітру, води, тепла. Волосся пам’ятає дотики рідних рук. Очі бачили кольори, від яких серце співало. Хіба не ховається це все у нас?

Наш дім завжди із нами. Він іноді втілюється у камінь, дерево, цемент, але в основному обростає навколо серця, зігріває думки, тішить текстурами тіло. Прислухайтеся, придивіться – ось тут ховаємося ми, сміливі і готові рости далі. А потім тихенько розплющіть очі.

Привіт, Внутрішня Дитино!

Кожному із нас, живих людей, знайомий досвід повної самотності. Ми покинуті, загублені, розгублені і розбиті, немов корабель, якого викинуто на берег без шансів на порятунок.

Кожен із нас хоча би раз у житті вжахнувся ночі, холоду, бідності, хвороби, старості і смерті. Усі ми іноді відчуваємо, коли вже досягли свідомого віку, що захисти усі доволі умовні. Ми можемо відчути себе беззахисними – це жахливий досвід усіх живих істот, бо усі ми пливемо в одному човні під назвою Земля.

Практика, яку ми іноді робимо разом онлайн чи наживо – «Внутрішня дитина» – це спроба віднайти у собі сили. Не ті сили, якими наділені супергерої у фільмах, у коміксах, а сили бути собою, всупереч ночі, всупереч (або може із?) беззахисності.

1) Ми починаємо із звичних кроків – сідаємо, дихаємо, готуємося до внутрішньої мандрівки. Тут виконуємо ритуали, які згодом починають працювати на нас – довіряємося поверхні, отримуємо підтримку землі, відчуття її присутності. Згодом додаємо ритуал росту і тягнемося головою (маківкою) до неба. І нарешті додаємо ще один важливий елемент – усмішку.

2) Коли ми назбирали захисних інструментів, нагадали тілу основи рівноваги, вирушаємо у мандрівку всередину тіла з допомогою двох джерел тепла – кладемо руки на живіт і на серце. Розпалюємо там маленькі вогники, що зігрівають і не обпікають. Важливо, як у казці, довіритися процесу історії.

3) Далі запрошуємо до вогників себе малих – маленьку дитину, яка потребує підтримки, опіки, допомоги, тепла, обіймів. Ця дитина може бути радісною і розгубленою. Ця дитина буде такою, якою вона живе у нас всередині. Нам знайомі її емоції, її тривоги, радості, смуток, прагнення щастя. Нам знайоме бажання знайти прихисток для свого серця, особливе місце, дім, у якому можемо почути себе несамотніми. І беремо дитину на руки, обіймаємо її.

4) Те, чого вам не вистачало у дитинстві, можемо сказати дитині, можемо дати їй це простою присутністю, обіймами, теплими словами спокою. «Я тут, ти не сама/сам». «Якими не були би випробування, ми справимося». «Тобі буде боліти, а потім стане легше і ми разом зможемо посміятися». «Я захищаю тебе, моє серце – твоє». І безсловесно побути, побути, обійняти, вислухати.

5) Останній крок найважчий – тут треба довіритися світу, замість ховатися від нього. Тут слід визнати нарешті, що у нас достатньо сміливості бути собою, відповідальності за себе, певності у землі під ногами. Світ підтримує нас землею, повітрям, вогнем, вітрами. Сонцем і зірками. Морем і лісами. Світ розмовляє із нами випадковими і невипадковими словами людей. Коли нам важко, світ обіймає нас, хоч ми не завжди це помічаємо. Нехай у цій частині вправи ваше серце буде в обіймах світу.

6) Якщо не забудете, подякуйте. Світу, дитині, собі, близьким людям, друзям, нічному небу, повітрю, їжі, житлу, одягу, прасці тощо. Дайте можливість «дякую» знайти свій шлях із серця.

Ми не самі. Навіть у беззахисності своїй, у найважчі миті життя, всередині нас живе стільки всього – стільки різного і мудрого, наївного і глибокого водночас… Але для того, щоб це почути, потрібно бути трохи уважнішою, відкритою до змін людиною. Ми можемо навчитися цьому у внутрішньої дитини. І це той урок, який ми отримуємо від самих себе. 

Нехай у миті беззахисності і самотності наші серця будуть трохи спокійніші. До зустрічі і дякую!

дописані листи

Сьогодні день дописаних листів, складених речей, запакованих конвертів. Завтра ми вирушаємо у дорогу до Океану, щоб там знайти себе, відновити сили і на якийсь час через коріння пізнати новий світ, населений іншими людьми.

Сьогодні мене сповнює вдячність і любов, окрім гніву і смутку. Дозволю собі почувати усе без заборони, без фільтрів і трохи додам щирих фотографій у пам'ять. Отже, вдячність – за людей, які дають можливість проявляти любов, які приймають мене таким, яким є. Вдячність за шанс бути тут, у цьому тілі, відчувати біль, приймати його і рухатися далі. Вдячність за пройдені лісові стежки, зимові заметілі, прямі дороги, вигнуті дороги, українські дороги разом із тими, хто довірився мені і ризикнув побути із собою у практиках. Вдячність за їжу і житло; за псів і обійми; за ніжність і турботу; за привітання і подарунки. Вдячність тим, кого знаю і хто лише прийде у моє життя, щоб піти далі своїм шляхом. Я вдячний за здатність мого серця знову почувати і відчувати усю ту палітру кольорів, якими сповнене життя. Хоч це і важко.

Любов спершу сповнює мене, потім її стає забагато і ділюся нею. Раніше було так – щойно вона проявляється, одразу несу ще комусь, бо як же це – любові собі забагато? Треба ділитися!

Тепер все змінилося. Спершу любов наповнює мене, зігріває серце, потім живіт, потім піднімається до голови і вже там запалює світанок. Спершу це ледь відчутний дотик ніжності, як від матері, коли вона будить. Потім тепло як від ковдри, в яку загортається із какао в гамаці. Потім тепло розростається квіткою і вже голова заповнюється візуалами і підсвіткою усього – світ обростає любов’ю через сенсорику.

Нарешті любов починає витікати через очі, через дотики, через вуха і ніс – вона тягнеться до людей і поволі дарується. Це найбільший дарунок, який можу зробити у цьому житті – усі інші подарунки йдуть опісля.

Гнів. Так, це частина мене. Всупереч моєму вихованню (а, по суті, ламанню) батьком, гнів – це здорова емоція. Вона дає силу, дає впертість піднятися навіть у найважчі дні. Гнів дає можливість відстояти свої межі і сказати – стоп, тут тобі немає ходу. Бо люди мають здатність заходити задалеко, прокатуватися по газону, зрізати дерева, робити «порядок». Люди собі дозволяють надто багато, якщо не розрізняти їх, не давати собі право силою виштовхувати їх із себе – нехай живуть своїм життям і роблять такий порядок, який їм пасує у себе на газоні. Гнів – це частина мого порятунку, бо саме ця емоція пробуджувала серед найтемніших днів і ночей, казала впевнено – настав час зміни, рушай і не бійся, на шляху тебе чекає допомога.

Смуток – це ознака зцілення. Якщо довіряти серцю, дозволяти їй проявлятися і заживляти рани, то смуток стає гарним кроком до краси. Усе міняється, усе тече, щойно застиглі речі вже опадають. Але, разом із тим, речі нові ростуть, розкриваються, сміються, бігають, оживають, набувають імен, створюють сім’ї, будують фортеці, а потім знову йдуть на низхідну. Смуток – це тихе джерело мудрості, яке тримає за руку незрілу душу, поки вона йде до дорослості, зрілості, а потім підтримує за руку вже когось іншого. Смуток – це той чарівний стан, коли сльози вже пройшли, гроза відгриміла і настає тиша, бо ані люди, ані звірі, ані птахи небесні, ані дерева ще не встигли зреагувати. Ще не прокинулися від сну, що дощем принесений.

Чого сьогодні немає у моїх листах, у моєму серце – то це сорому за мої емоції. Недосконалим, живим людям немає чого соромитися своїх переживань, якщо вони справжні. Гарного тобі вчування.

У серці лісів

Якось читав, що для китайської культури цілком нормально побудувати спершу чайну, потім за років 30 зробити 2 поверх, а ще за 50-60 розширити поволі на вулицю. І тільки згодом, можливо розширити асортимент.

Повільно, по сімейному, впевнено і надовго. Черепашиний ритм. 

Наша дружба із Ярком – це черепашиний ритм. Одна із перших наших «родинних» мандрівок на Лопату була зовсім на іншій галявині, зовсім із малою сестрою, зовсім із молодими людьми, частина з яких вже має мудрість, а частина щойно нею починає обростати. 

Галявина заросла. На ній вже багато дерев, висока трава і майже не вгадаєш місцини, якщо не знаєш напевно, про що саме йдеться. Ще років 20 тому тут випасали отари, заготовляли сіно, збирали усією родиною ягоди, гриби, щоб потім заготувати на життя. Зараз тут туристи, велосипеди, мотоцикли, проторені даунгілами треки, спітнілі гості зі столиці, втрачені легенди та коріння назв навколишніх гір.

А ми вже вкотре в черепашиному ритмі піднімаємося на нашу дивну прощу в гори, на хресну ходу вдячності небесам, Богу, духам, лісам і горах за можливість розділити хліб, кашу, чай і вогонь. Цього разу кроки донесли до гори Широкої, до таємного місця, де люди бувають рідко, за винятком хіба сусідніх чорних лісорубів. Але якщо офіційно їх не існує, тоді ми були самі.

Чи бачив ти як засинає сонце, витікає крізь хмару як жовток яйця? Чи бачив як хмари стають гірськими хребтами, а потім хвилями величезного океану догори дригом? Чи бачив ти як на деревах старих вирисовуються обличчя, немов натякаючи на свою історію? Чи чув як шепоче каміння, коли нарешті може перепочити від світла і дати трохи тепла землі, що поливалася кров’ю у людських війнах? 

Багато думаю, що магія зникає, її майже немає, бо люди забули, загубили найважливіші її складові. Однак у горах все інакше. Тут віра повертається, магія пульсує, а старі Ялиці Бабці кажуть своїми глибокими голосами – все минає. Минає смуток, розгубленість, страх, біль, печаль всесвітня за всіх істот, які страждають. Минає радість, сміх друзів, смачна їжа, ягоди, горіхи, запахи цвіту, дотики кори до пальців. 

Минає все, залишаючи нам можливість рухатися іноді у ритмі черепахи, крок за кроком, долаючи дистанції швидше за усіх Ахіллів. Щойно ми були молодими і мудрими, а вже зріліші і мудрі. А ще трохи і будемо дуже дозрілі і мудрі, правда ж?

Все минає красиво. Нехай у тебе все минає красиво.