історія написана у тілі

Одного разу моя свідомість вирушила у мандрівку. Йшла довго, занурювалася, знайомилася із різними істотами. Іноді траплялися гілки всесвітнього дерева і вдавалося подмухати на вуха Оленю, Вовку, Ведмедю.

Іноді траплялася нагода торкнутися океану, прикласти до нього вухо і чути як б’ється серце. Велике серце, що гукає, кличе до себе у гості. Чи це землетрус? Чи це буркотіння у животі?

Мандрівка зводила мене із різними людьми, тваринами і рослинами. Навіть комахи деякі нагадували про своє існування, потираючи лапками. Коли свідомість поверталася із мандрівки, залишала у тілі шрами або радісні спалахи. Бували важкі моменти, коли свідомість змушена була боротися за життя – кидалася у прірву між буттям та небуттям. Бували миті, коли любов зникала взагалі, а розпач висушував усі ріки. І це все записалося у тілі.

Моменти радості і щастя, сліз прозріння і регіт задоволення – це заклалося у тілі. Невеличкі вірші і прозові новели. Не знаю, чи свідомість вже готова до книги у клітинах тіла, м’язах та крові, але достатньо невеличких історій, щоб відчувати себе.. справжнім.

Це так важливо – відчувати себе справжнім, відкритим, щирим хоча би зі собою, для себе. Свідомість не може жити у брехні. Ми можемо придумати собі пам'ять, зануритися у неї із усіма наслідками, триматися і в одну мить вона вислизне – зіслизне свідомість із брехні. Тіло не може жити так.

Тоді ми йдемо до джерела правди. Всередину себе, де стає трохи темно, сонячне проміння губиться поміж листя та гілок величних дерев розуму. Душа заповнюється сутінками і десь у цій тиші можна почути джерело.

Кожна клітина пам’ятає, звідки падають дощі. Куди ми усі йдемо і, можливо, звідки прийшли. Свідомість згадує запахи і дотики вітру. Свідомість згадує воду, землю, вогонь, повітря. Кожна клітина тіла записує щось, немов маленький писар, який продовжує далі свою важку щоденну роботу.

Але їхні, свідомості та тіла, зусилля потребують щось від мене. Уважності, читання, занурення та знайомства із собою. Усі ці записи – це історія, яку треба почути, прочитати, посмакувати. Це історія, яка виплакується, наповнює радістю, бринить спалахами і раптовими потрапляннями до людей чи подій, яких вже немає. Моє тіло і свідомість – це.. час і можливість побути собою. Побудь зі мною і ти. Розкажи свою історію без слів. Намалюй книжку без тексту.

Послухай тіло і свідомість поблизу вогнища, яке ми розпалюємо, щоб дати собі трохи тепла, розігнати пітьму, почути голоси на наступній стежці.

будь до себе

Привіт. Мені теж болить. Зізнаюся несподівано, що болить і доволі по-різному. Іноді важко, сильно, розлого, складно, незрозуміло, невиразно, різко, тепло, холодно, ріже, зудить, вбиваючи, розриваючи, розсіюючи, синім, жовтим, червоним, чорним, білим. Болить від радості і від смутку. Болить від ненависті і щирості.

Мені буває радісно і добре. Буває пекуче радісно і добре, екстатично, повільно і тихо, по-осінньому і зимовому, іноді по-весняному і літньому. Від викликів долі і блискавок над головою, від зеленого листя і купки сміття поблизу дороги, від усмішки дитини і гавкоту собаки.

Кожного дня моя душа вбирається у різні кольори емоцій і балансує між внутрішніми океанами та зовнішніми вітрами. Іноді вдається дуже легко серфити, професійно ковзаючи поміж великих хвиль. Іноді хвилі захоплюють і викидають на сушу, немов рибу.

То мабуть у тебе є питання – чи допомагає мені медитація? Я ж її викладаю, ми ж разом іноді збираємося чи в одному місці, чи в один час, чи в онлайні. Мабуть мав би бути як камінь незворушний або старий дуб, як гуру всесильний або президент країни, у якій народ немає їжі? Мабуть я мав би бути успішним бізнесменом від медитації – такі теж є, бо це трендово?

І ще хочу зізнатися в одному – я проста людина, яка навчилася трохи серфити поміж хвилями власного буття. Мені вдалося стати до себе добрішим і прийняти себе хоча би іноді. Мені трохи склалося із повагою до інших і прийняттям їх такими, якими вони є. Мені час-від-часу вдається не піддаватися гніву, злості, заздрощам, ревнощам, смутку, меланхолії, іпохондрії, прокрастинації та ліні. Деякі ранки для мене – це багато світла та енергії, а деякі вечори – трохи свіжіше повітря та легший сон.

 

Я точно невдаха у медитативному бізнесі, бо це дає можливість бачити себе і бути до себе добрішим, милосерднішим, люблячим, спокійнішим. Мені вдається зупиняти війну у серці, яка триватиме доти, доки живу. Мені вдається примирювати квадратних і круглих у собі, хоча іноді вони такі вперті і цілеспрямовані у бажанні стати рівними, чоткими, односкладними, досконалими і… мертвими.

Для чого ж я медитую? Щоб продовжувати свою мандрівку, ділитися із кимось хлібом або історіями. Насипати собі на їжу чийогось болю і наливати комусь своєї радості або радостей. Мені подобається медитувати із тобою, навіть якщо ти щойно розпочинаєш або наважуєшся. Мені подобається бути у себе вдома, у домі буття, де ми іноді перетинаємося і гріємося біля вогнища наших сердець.

Де би ти зараз не був/була – будь до себе добрішим/добрішою.

Де би ти зараз не слухала/слухав світ – будь до себе уважнішою/уважнішим.

Де би ти зараз не читав/читала ці слова – будь зі мною.

Побудь собою, споглядаючи як розгортається вічність у маленьких моментах. Ми тут ненадовго.

вдивлятися у сліди птахів на піску

Коли почав малювати і рисувати, книги втратили мене. Я пішов стежками інших птахів, які замість чорно-білого одягають усі кольори світу.

Спершу йшов, потім побіг. І досі не можу зупинитися. Іноді чую як розум кричить – зупинися! Зупинися і почни робити звичну справу: думай, аналізуй, заперечуй заперечне, переливай у переливне і порожнє.

Мої птахи змінилися, бо світ став іншим. Те, що мало, що могло – розлетілося. Замки із піску розсипалися. Якби уважним був, то розсипалися би швидше, мабуть їх вже не було – лише порох у повітрі не давав побачити чітко.

І ці нові птахи мене порятували. Ось бачу нове каміння, на якому побудую дім. Ось воно росте і виростає із великої геологічної породи. Камінний дім, який не може здути вітер. Скільки би не дули вовчі вітри, у підсумку їм залишиться лише прийти на чай, попросивши дозволу.

Одного разу ти збагнеш, чому я будував камінні будівлі у воді. Чому річка була такою важливою і голоси її, що долунали із глибин, несуть у собі досі мудрість. Можливо відростуть вуха, можливо очі розширяться і тоді почуєш як тріскотить крига ілюзії. Тобі не втекти від себе.

Тобі не втекти від своїх монстрів.

Чи мають значення слова написані водою по камінню? Має значення рука, пензлик, вода, камінь, повітря. Має значення, які слова пишуться – чи від серця, чи від шлунку. Очевидно, що між «серце» і «гамбургер» є різниця. Між «пробудження» та «засинання» також.

І питання для тебе, на яке не дам відповіді. Чи мають значення сліди птахів на піску, якщо хвилі прийдуть?

Мусиш справитися із цим самостійно. Чуєш як гуркотить? Це серце чи шлунок?

Дихання важке. Дихання легке

Ми дихаємо кожної миті нашого життя. Можна затримати подих і за кілька хвилин знову тіло змусить нас вдихнути. Тіло має свої правила щодо цього і психіка наша також, і розум – усі потребують простого дихання, звичайного кисню, взаємодії зі світом навколо.

Дихання, окрім життєвої необхідності, – один із найкращих шляхів для практики медитації. Ми обираємо вдих і видих як транспорт для свідомості. Ми постійно дихаємо, а отже медитувати можна будь-де і будь-коли. Навіть у сні, якщо достатньо натренуватися, можна вловлювати оці легенькі порухи нашого життя через ніздрі, горло, груди або живіт.

Для чого це нам взагалі? Тренувати? Проявляти інтерес до дихання? Нормальний, звичайний стан, в якому ми усі перебуваємо у процесі дорослішання та росту – це стан неусвідомленості, неуважності, звичності і нудьги. Усе ми знаємо, усе нудне і розсіяність уваги нам не надто сильно шкодить. Усі неуважні, а дехто навіть сильніше, ніж ми. Але неуважність може спричинити не одну ситуацію, коли ми завдаємо болю іншим, близьким людям. Коли ми руйнуємо щось важливе для самих себе і лише потім, згодом можемо помітити, що саме трапилося.

У «ненормальному» стані, який медитація викликає в людині, ми стаємо уважніші. Ми помічаємо свої помилки, помилки інших, зміни у собі, ріст, падіння, емоції свої та інших людей, ми беремо на себе більше відповідальності за власні вчинки, слова і думки. А це потрібно зовсім не багатьом людям. Для цього треба взяти себе у руки, почати займатися практикою, виділяти на це час. І нічого дивного, що рішучість для цього з’являється лише у складні часи, важкі моменти нашого життя.

Дихання важке – потрібно докласти зусиль. Потрібно визнати перед собою, що ми не такі сильні і сфокусовані, як видається. Потрібно допустити, що речі приходять і йдуть, люди приходять і йдуть, феномени проявляються і зникають. Жоден вдих не належать нам, а видих ми не можемо притримати, як і більшість приємних чи неприємних подій. Уважно дихати важко – немов весь світ і зовні, і всередині прокидається у хаосі, щоб нам перешкоджати. Нападає сонливість, лінь, слабкість, невпевненість, плани, мрії, очікування, засудження та багато чого іншого. І щойно ми робили простий вдих, простий видих, а вже за мить летимо за уявою у світи кольорів та спогадів або у світи тіней, болю та розпачу.

Дихання легке – воно веде до зцілення. Коли ми проходимо перші моменти невпевненості, вчимося просто бути із дитячою уважністю та інтересом до дихання, починають проявлятися речі, які ховалися від нас у тінях, які були на периферії уваги і тому світ виглядав таким обмеженим. Тренована увага застосовується до всього – до вдиху і видиху, до співу пташок, до емоцій людини, до порухів душі, до шелесту листя і мови дерев. Тренована увага, яка виростає на диханні, допомагає легше приймати і легше віддавати. Легше перебувати у переповненій маршрутці, в якій триває боротьба за вікно і свіже повітря. Дихати легко – ми робимо це кожної миті і одного разу, коли свідомість буде готовою, вона побачить, що жодна річ не може їй перешкоджати у свободі, у легкості, у повазі до інших, любові та співчутті. Доки ми дихаємо, ми можемо реалізувати усі ці хороші речі і побачити нарешті у собі внутрішню зацікавлену дитину, а не втомлену дорослу людину, якій завтра йти на роботу.

Дихаю, бо це легко. Дихаю, бо іноді буває важко. Дихаю, бо цей простий процес вчить набагато більше, ніж будь-яка книга. Приєднуйся. Подихай зі мною, побудь тут і тепер, у цій короткій миті життя, яке розгортається на фоні битв зірок та галактик. До зустрічі.

тарілка пливе проти течії

Світ, у якому немає чудес – мертвий світ. Я можу не бачити їх зовні, не спостерігати єдинорогів та ельфів поміж будинків міста, у цих урбаністичних джунглях. Тим паче день, чия пора завжди вихолоджує сутінки і безпорадна уява бачить лише розумові, логічні структури.

Однак щойно настає вечір, підкрадається темрява, з-за рогу будинку виростають дерева висотою у вавилонську вежу. Щойно тіні запускають пальці у волосся дня, розсіюючи світло, поглинаючи його на вечерю, ельфи розспівуються, а гноми гуркотять кузнями.

Удень немає чудес, окрім чудес технічних, розумових, породжених прогресом. Блискаючі смартфони, екрани телевізорів, швидкі автівки і літаки високого польоту – це чудеса дня. Як я звик до них, розчарував їхній світ для себе і власної душі! Вони втратили свою силу наді мною, немов кастровані титани. Цей світ для мене дійсно став лише матерією, лише грою у бісер, де сенси розтираються, а голос і слово втрачають силу та індивідуальність. Магія вислизає із цих слів, зіслизає з гірки по пір’їнах Великого Гусака.

Тарілка може поплисти проти течії. Людина може йти по воді. Руки можуть робити із води вино. Для цього достатньо заплющити очі, відкритися уяві і дати їй можливість проговоритися. Дати можливість магії знову наповнити нас і не лише світлими образами щастя та безмежної радості, але й кольорами смутку, глибини, задуми. 

Палітра почуттів та емоцій містить не лише теплі відтінки і тони. Десь у півтонах ховаються дракони. І лицарі дарма шукають їх у світлі дня, бо дракони – це вони, що випили і б’ють жінок та дітей.

Людина може змінитися. Може стати на ноги, підняти власне серце і продовжити мандрівку всупереч вітру. Людина може підняти камінь і знову нести його на гору, віддаючи честь Прометею, який запалив магію вогню у серцях та розумах. Людина може робити добро і бути милосердною навіть у маршрутках, де гнів і сльози, і байдужість панують над душами. Де іконки святих із болем споглядають щоденне життя без чудес, вдивляючись в обличчя водія та пасажирів.

«Передаємо за проїзд, задня площадко!»

«Надаємо значення дурницям, здоровий глузде!»

«Очікується невелика турбулентність, багатоповерхівко сердець!»

Магія існує. У цю коротку мить між ударами серця, між вдихом та видихом. У цій маленькій точці, де розпочинається новий світ і розгортається вічність кольорів. Достатньо вдивитися, вслухатися, помовчати.

Помовчати.

Мандрівний черепах Амвросій

Одного разу, коли ще птахи могли перетворюватися у черепах, а ящірки літали понад водами нескінченного океану, моя дорога пролягла через тунелі столичного гігантського Шайхулуда. 

Взявши на спину свою хатину, зібравши найнеобхідніші предмети, без яких важко вижити у диких землях, вирушив у дорогу. Першою зустрів жінку-пташку. Вона втомилася від перельотів. Її історія лише розпочинається, хоча з відстані виглядає – що вже кінець. Минуле залишилося позаду, а теперішнє щойно розкривається. Як і очі, вуха, ніздрі, долоні.

Наступними зустрів двох котів. Великі коти, які забули про полювання, бо дороги до лісу загубилися у пустельних пісках. Дуже важко віднайти шлях до угідь, щоб відновити сили, набити живіт і ще кілька днів спокійно полежати на сонці. Коли світи перекручуються і квантово-зміщуються, для багатьох тварин стає неможливим попереднє щастя. Тоді слід шукати нове. Називати речі новими іменами.

Потім зустрів бобрів, які замінили дерева (яких у пустелі мало) на глину. І мені вдалося із ними торкнутися простої щирої радості, від якої прокинулося минуле, згадалося дитинство і той час, коли навіть черепахи могли літати. Хтось скаже, що це все легенди і міфи, а черепахи – страшні повільні зануди в окулярах. 

Але черепахи знають, що це не так. Ми завжди літаємо на великому планетному кораблі, несемося разом із галактиками у вічність космосу, де навіть Гокінг на знає усіх назв. Там, де побували черепахи, ще не ступала людська нога – вона просто не встигає піднятися, як від часу розсипається на порох.

Бобри допомогли мені завершити усіх тотемних звірів. Мої супутники тепер укомплектували команду і спокійно можемо продовжити алхімічний процес побудови чогось нового – радості, щастя, спокою, тиші, гармонії, рівноваги, співчуття, любові. 

Ми нарешті можемо продовжити написання нашої власної історії, яка переплітається із іншими тваринами, іншими тотемами та істотами, що схожі на людей.

Go beavers! Go wolves! Go birds! Go cats!

До зустрічі на великому планетарному кораблі Земля.

Why Massive Attack?

У Києві буде концерт Massive Attack. Цього літа. Історія, яку думав писати за кордоном, десь у Польщі або Чехії, або навіть у Німеччині, напишу вже у липні. 

Історію мого знайомства із цим гуртом і хлопцями із нього. Ми росли разом. Бігали на одній вулиці, копаючи м'яча і робили дурниці. Потім виявилося, що наші реальності паралельні і їхнє футбольне поле - у Бристолі. Так само і гаражі, і дворові "качелі", і домашні улюбленці, і молодші та старші брати-сестри. 

Де Британія і Бристоль, а де Львів, скажеш ти. Хіба існують кордони між однодумцями? Хіба існують кордони між серцями та мудрістю, якою ми ділимося із цим світом? Слова мають силу, а слова озвучені, наспівані і підсилені глибиною - хіба їх може щось зупинити? Окрім хіба невігластва і тупості. Але це вже стіна, яку плекають усередині конкретного живого серця. 

Ми росли разом. Я і музика Massive Attack. Виростали ембріоном, втікали від натовпу уявних вовків, щоб нарешті розвернутися до них обличчям і погнати їх у зворотному напрямі. Ми ходили по вулицях, танцювали на узбіччях, промовляли у нічне небо молитви без слів. Ми були і є. І вже цього літа ми нарешті почуємося на відстані кількох простягнутих рук. 

(Чи можна вимірювати звукові хвилі довжиною простягнутих рук?)

І ще вони принесли в моє життя багато любові, пристрасті і кохання. 

Моя Аніма співала майже у кожні пісні із жіночим вокалом. Думаю, що ти погодишся зі мною у цьому. Хіба ні? У тому, що жінки - прекрасні? У тому, що у кожній жінці трохи співається від Massive Attack?

Певно, для багатьох ця музика належить до дещо сумної, меланхолійної, іноді депресивної, а ще іноді до чогось незрозумілого. Але це музика дорослості. Це музика для тих, хто росте, хто глибшає і корінням торкається небес. Це музика для тих, хто втомився ковзати по фанерній музиці симулякрів та вигаданих світів без справжніх переживань. Музика для тих, хто молиться без богів, вірить у силу духу без ароматичних паличок та японськох флейт. Це музика для нас із тобою. 

До зустрічі у Києві або у Бристолі, або поміж серцями.