про внутрішню дитину

26 років тому, коли мені було 10 років, від пухлини у мозку помер мій дядько. Цього року я його пережив якраз на рік і трохи більше. Мені не дали із ним попрощатися, бо переймалися за мій стан. І ще багато років мені не вдавалося його відпустити. Не вдавалося і все. Щойно думав, що призабув – він повертався до мене і нагадував про себе, а насправді про дуже важливу мудрість – усе має свій початок і кінець, а потім наступний початок.

Не знаю, скільки ще років буду про нього згадувати. Мабуть він завжди буде зі мною і це дуже тішить, бо опікуватися внутрішньою наляканою дитиною стривоженому дорослому не завжди легко. Не завжди буває легко дозволити цьому великому серцю світла тихенько сказати мені – «Ігорчику, я тебе люблю. Якщо хочеш посидіти і подихати – так і роби. Якщо хочеш поплакати – поплач. Якщо хочеш посміятися з якоїсь дурниці – дай собі таку можливість». Бо любов – це прийняття нас такими, якими ми є – недосконалими, іноді дуже вразливими, згорьованими. А іноді придуркуватими.

Для моєї внутрішньої дитини цей чоловік замінив батька. Він навчив мене терплячості, прийняттю, повазі, любові, безпідставній доброті. Коли я уявляю як світ мене підтримує і захищає, то він у цьому світі є серцем. Він серце мого океану, а також і я сам – оцей мудріший Ігор, якого колись навчили простій людській любові у світі болю і відчуженості. У темряві загалом світло сприймається дуже яскраво.

Мені дуже подобається відчувати підтримку людей, які присутні у цьому світі. Наші шляхи йдуть у різних керунках, паралельно, розходяться і сходяться. Хтось напише випадкове повідомлення, а хтось вислухає. Хтось просто вип’є зі мною, а хтось пожартує і надішле мемчики. Мені подобаються люди, мої люди. Я можу відверто казати, що люблю і вдячний за вашу присутність – знайомих мені і не дуже мандрівників. Для мене підтримка світу – це речі, які зігрівають, малюнки, які годують кольорами і смислами, їжа, яку ми ділимо між собою. Сни, які ми розповідаємо і якими переплітаємося як дерева під землею.

І можливо, хтось скаже – "це ж повна абстракція! Ми насправді самі, покинуті!"

Ми самі, коли неуважні. Ми покинуті, коли кидаємо себе самі. Хто має очі, то бачить. Хто має вуха – чує. А хто має тіло – відчуває. І серце дає можливість переживати цей світ і нас у його руках. Навіть якщо нам би хотілося по-іншому. Навіть якби нам хотілося би це краще, як у інстаграмі знаменитих людей.

Моя внутрішня дитина буває схвильованою. Дорослий Я буває втомленим. Світ буває холодним (особливо по завершенню опалювального сезону). Однак разом ми збираємося і підтримуємося. Досі відчуваю у підтримці усю любов свого дядька і мами. Бачу жарти і буркотіння своєї сестри. Бачу усіх своїх собацюр і котів, які пішли вже у небуття або ще живі. Бачу моїх друзів, яких згадую кожного вечора. Бачу багато любові, жартів, тепла і радості. І моє серце воскресає із усмішкою.

А зараз цей світ ще більше розрісся, бо відкрив для себе ще людей, з якими мандруємо під час наших медитацій. Це люди, які просто дуже світяться, навіть коли розбиті. Це люди, які можуть написати одне-два речення і моя голова знову піднімається, а дихання вирівнюється. Це люди, які назавжди залишаться зі мною, бо через них мені усміхається світ.

Моя внутрішня дитина передає тобі привіт. А щодо олівців, про які ми забуваємо у своїй дорослій зайнятості – то вони не кусаються. І бавитися ніхто не забороняє.

Як і відкривати світ на кожному новому вдисі. Як і дозволяти світу завершувати маленькі історії на видисі. 

не камінь

як часто тобі хотілося бути каменем? Не відчувати нічого, не думати і жити повільно, у геологічних рамках.

Як часто тобі хотілося бути деревом? Рости собі повільно, плавно, розпускати крону, не знати слів і емоцій людини.

Як часто тобі хотілося бути мохом, що вкриває каміння і десь у своїх невідомих межах торкається серця землі? Рости у Ісландії, у прохолодних водах знаходити сили, у чорних ґрунтах шукати собі розраду.

Чи хотілося тобі побути книжкою, яку хтось би прочитав і сказав – це класна книжка? 4/5 рейтинг на Goodreads!

Буває так, що життя людського забагато для однієї людини. Повторю ще раз, трохи по-іншому.. буває так, що мені забагато одного мого життя. І це я не кажу про омріяні, амбітні проекти себе за років 5, 10, 20. Я не кажу про свої мрії створити сім’ю і побудувати простір, у якому міг би рости далі емоційно, проростати у землю будинком, а там далі і до лісу недалеко. Не кажу про Ігоря-ілюстратора, Ігоря-письменника, Ігоря-професора, Ігоря-підкорювача усіх найвищих вершин. Тут немає місця Ігорю-детективу, Ігорю-астронавту, Ігорю-водію-трактора.

Лише мене – звичайного Ігоря буває нестерпно важко витримувати, нести на собі, похнюпивши голову. Не стає сил! Усі ці тривоги, втома, мігрень, булькання і бурчання у животі, миття і догляд за тілом, думки, які не зупиняються. Одяг, який треба одягати, ліжко, з якого треба вставати – так багато всього. Я не витримую! Не витримую себе сам. Час від часу.

А потім тихо кажу собі – та й фіг з ним. Усміхаюся собі і лежу, поки не стане сил піднятися. Їм, коли хочу. Даю собі спокій. Іноді день, іноді кілька днів – але завжди це завершується хвилею легкості, натхнення, спокійного такого крокування далі. І з кожним роком цього стає більше! А ще одне несподіване відкриття – здатність бути із іншими! От що може зробити практика любові до себе, поваги до себе, прийняття, довіри, прощення. Пробачаю собі свою людську природу, недосконалу, неідеальну, мінливу, еклектичну, неоригінальну, нездійсненно-амбітну. Пробачаю просто кожної нагоди і тоді, коли буває легко, і тоді коли буває важко. І можу прийняти тоді себе, а також інших людей, адже люди бувають різні. Так, це важко іноді збагнути, але цінності бувають інші, погляди на життя і майбутнє – інші, ставлення до мене може бути кардинально протилежним до моїх оцінок. Я не можу пізнати людей повністю своїм розумом. Яка біда! Трагедія! Екзистенційна драма мого розуму! Мій розум прагне пізнати все, бо це його місія – розгадування загадок.

Натомість серце приймає. Приймає непізнаваність усього. Приймає відмінності між мною і тобою. Це не робить мене відкритим для маніпуляцій, для експлуатації, зловживання, але проводить гарну, здорову межу – ось я! А ось ти! І я приймаю такий стан речей, навіть якщо тобі це не подобається.

Одного разу, моя близька подруга, моя soulmate сказала, що найсильніша риса у її близьких людях – це прийняття її такою, якою вона є. Не розуміння, а прийняття. І це надихає, дає сили рухатися далі, незалежно від того, куди веде дорога і з якими монстрами у людській подобі нам доведеться ще перетнутися.

Я не камінь. Не дерево. Не мох. Не будинок. Не уявна жирафа і не єнот. Це не означає, що не даю собі можливості уявити буття у їхніх форматах. Ні, у жодному разі – уява має право на свободу.

Йдеться радше про усвідомлення себе у різних форматах. Усвідомлення – це боляче, бо ми відкриваємо власне серце, яке дуже живе і постійно взаємодіє зі світом. Також усвідомлення – велика радість єднання, бо я не сам. Ніколи більше не сам. Навіть зі своїми покійними, хто відійшов із життя, із нашого живого простору у невідомість. Вони зі мною, у моєму серці. І мені до цього слід було йти багато років, доки не почув у хаосі усіх своїх страхів і болю, що є місце, де наші серця перетинаються, пульсують, заповнюють буття маленькими грибницями сітки Індри.

Одного разу мене спиталися: чи медитація робить із нас дерево, овощ, камінь, [вставити свій варіант]? У разі втечі від себе усі засоби можуть бути дієвими: алкоголь, наркотики, трудоголізм, зловживанням довірою, катання по усьому світу, а також медитація. Є таке поняття – spiritual bypassing, яке визначає здатність людини уникати, ховатися і втікати від свого власного життя у позу лотоса, у зал для йоги, на ретритах із дуже healthy food та інстаграм просвітленням.

Дещо із засобів може стати основою для пошуку себе. Навіть пива іноді корисно випити, щоб голова відпочила. А іноді можна побути овочем і подивитися якийсь серіал. Ми дорослі люди і ніхто нам за це оцінок не ставить, окрім нас же.

І я не закликаю вас робити як я – обирати бути людиною, жити щоденним життям Ігоря чи будь-кого іншого. Просто собі нагадую, що день, коли я наважився змінити підхід замість втечі, захисту і уникання на альтернативу – відкритися собі, побути у собі і послухати власний біль живим собою – цей день став моїм другим народженням.

І при цьому мрію побувати Ігорем-мохом у Ісландії.

чи я випив

Коли ми медитуємо в групах, а іноді на індивідуальних заняттях, регулярно постає питання – чи можна вживати алкоголь у процесі практики медитації? Чи можна медитувати п’яним? Отже, моя відповідь.

Спершу вмикаємо відео із чоловіком, який буде пити за ваше здоров'я. Це теж бодгісатва, який бере на себе важкий тягар печінкою!

Одного разу я напився. Дуже сильно. Випив стільки, що голова крутилася, тіло не могло знайти собі місця. І ще тоді на біду (а це були студентські часи) захоплювався тантричною ідеєю, що свідомість не має обмежень і медитувати можна, а навіть слід у будь-якому стані, у будь-якому місці. Навіть краще, щоб тіло було у стані нарко-, алко- сп’яніння. У результаті у мене був дуже сильний досвід деперсоналізації: тіло залишилося внизу, сидячи у напівлотосі, а свідомість у цей час піднялася над тілом і закрутилася у вертольоті.

Не можу сказати, що цей досвід був для мене негативним – він був несподівано дивним. Після цього вирішив для себе, що краще не медитувати під алкоголем. Згодом прочитав наукові дослідження, що алкоголь і медитація працюють у зворотних напрямах, а тому це буде просто втрата часу і енергії. Тому коли я п’ю – я п’ю. А коли медитую – то медитую. І ці дві форми діяльності залишаються на різний час і простір.

Однак я наважуся і спробую піти наввипередки. За цим питанням про алкоголь мабуть постануть наступні, яке раніше ховалися або не дуже впевнено давали про себе знати.

• ·        Для чого медитація взагалі?
• ·        Чому я медитую?
• ·        Може варто просто напитися і все, а не сидіти і мучитися зі своїми емоціями, спогадами, спиною і колінами?

Медитації бувають різні, але переважна більшість із них ведуть у сторону до розвитку ясності свідомості, збалансованості, рівноваги, трохи більшого щастя, відчуття цілісності, зв’язку із людьми та світом. При цьому практики медитації потребують УСВІДОМЛЕНОСТІ. А отже сміливості зустріти переживання та стани, від яких зазвичай ми ховаємося або уникаємо. Медитації розвивають глибину, але також і свідомість, яка здатна цю глибину поступово засвоювати, інтегрувати, робити частиною свого творчого життя.

У цьому випадку алкоголь дає ефект протилежний – він дає нам АНЕСТЕЗІЮ від болю. Ми ніби вирубаємо світло, коли відбувається щось дуже важке. Алкоголь працює – він дає нам ЗАБУТТЯ, розчиняє наш біль, полегшує його на якийсь час. Однак фундаментально ми залишається у тому ж стані із усіма нашими монстрами.

Я так робив – пив, коли боліло. Думав, що втечу і не міг відірватися від переслідувачів, як у тому жахливому сні, коли хтось за вами женеться і ви лише втікаєте, неусвідомлено слухаючи основний інстинкт – страх, втеча від загрози, холодний піт, крики впродовж ночі.

Однак, коли я наважився і почав практикувати, то монстри стали не такими великими, спогади не такими сильними, а внутрішній суддя раптом не може мені нічого заподіяти. Одного разу я розвернувся у сні, усвідомлюючи процес і обійняв свого переслідувача. Після цього звісно виклики залишилися, але тепер я можу у них бути у стані свідомості, навіть якщо хвилі розривають, боляче б’ють, поглинають. Такі дні бувають і досі – я можу тоді лише лежати і ридати, давати можливість емоціям проростати як деревам крізь мене. І це відбувається у свідомості, у ясності сприйняття, а сам процес перетворюється на ще одну внутрішню містерію всесвіту. Мій біль – частина мого серця і мого життя. Мій страх – частина мене. Моя любов – живе у мені ж, а не десь в інших людях. У інших вона лише відображається, резонує і продовжується.

Для чого ти медитуєш? Можеш мені не писати, не казати нікому, але із собою слід бути чесним/чесною. Хочу, щоб було легше! Щоб не боліло! Щоб можна було жити із радістю, а не лише в депресивних станах! Щоб не плакати вночі! Щоб мати сили здійснювати свої мрії! Щоб відчути сенс у житті! Щоб повернути собі безпідставну, просту життєву здатність довіряти цьому світу! Щоб загоїти серце! Щоб прийняти смерть близької людини! Це чесні відповіді. І у цих відповідях ми не самі, бо навколо люди переживають схожі досвіди, власну ізольованість, загубленість, біль, втрату. Ми не самі і цей простий усвідомлений факт може згодом у процесі медитації допомогти стати ще сміливішою живою людиною. На мене летить цунамі із болю! Я тут і зі мною ще такі ж сміливі люди, які живі і дихають! Я тут і жодне цунамі не триває вічно! І навіть якщо вибє запобіжники від переживань, я зустріну цунамі зі сміливістю, із тихим голосом живого серця! Медитація – це я, це ти, це ми, які раптом усвідомлюють себе і безмір всесвіту навколо.

Іноді варто напитися. Іноді насамоті, а іноді з близькими друзями, які приймають вас у миті слабкості і в миті радості та сили. Але навіть випиваючи, будьте собою. Краще бути чесно п’яним, ніж брехливо медитуючим і ховатися за медитацією від життя. Якщо у вас булькає у животі - нехай чесно булькає. Якщо у вас живуть таргани у голові - нехай живуть. Їх не треба труїти, але примиритися варто. Дайте їм імена - так буде точно веселіше. 

До зустрічі на шляху. Я тут.

собаки мої вчителі

Там, де я живу і медитую, де читаю і сплю, живуть навколо люди і звірі. Ще прилітають сойка, сороки і синиці. Тут є кілька собак, голоси яких почав розрізняти, бо усі вони трохи різні, у дечому відрізняються. А ще голоси собак відрізняються у кожної інтонаціями: лінивий гавкіт, агресивний, наляканий, голодний, вечірні, післяобідній і нічний перегуки. За настроєм собаки можна відчути події, свідком яких вона стає. Якщо дати собі час, то гавкіт собак за вікном, під вікном і надвікном перетворюється у різні альбоми музики природи.

Це мій початковий курс. Собаки у мене інструктори. І зараз я їх спробую описати своїми словами.

Під вікном мешкають кане-корзо і френчі – один великий, а інший дрібненький. Коли великий гавкає (у нього є відведений час кожного дня для комунікації з балкону!), малий бігає поруч і теж долучається, однак не можу нічого побачити. Це урок підтримки, синхронності і командної гри. А ще тут значна сила довіри – кена корзо повідомляє меншому другу, що йде дуже смердючий дядько. А що як йде мала дитина? Серед собак довіра абсолютна.

Пес, який живе неподалік в особняку – зістарений інтелігент. Породи немає – рідня змішувала гени як тільки могла, але це не позбавляє особливого шарму цього барбоса. Він має смішні вуха, чорно-білий окрас. Коли він на ділянці своєї садиби, то перетворюється на акулу-пса. Однак його випускають регулярно прогулятися по району і він тоді дуже витончений, спокійний і ніколи не проявляє агресії до перехожих. Я з ним постійно вітаюся і поважаю. Цей пес вчить повазі, мудрості межі, мудрості агресії. Він вчить, що навіть собака без породи у світі собак займає своє поважне місце. Цей пес долучається до оркестру псів за кожної нагоди. Його гавкіт буває часто лінивим – так, ніби поруч десь господар і треба пояснити, чому варто годувати собаку.

Поруч за огорожею живе ще один «курдуплик» - ймовірно ягдтер’єр. Це такий малий припиндик, який видає найрізкіші частоти зі всіх псів району. Його видно лише з-під брами, але він звик до мого запаху, що вже не гавкає, але успішно компенсує це на усіх інших людях чи собаках. Він мене вчить тому, що габарити не мають значення. Якщо у вас достатньо сміливості, навіть величезний кабан не зможе зупинити вас на шляху до мрії! Але може зупинити звісно корм і хороші господарі, які з ніжністю постійно розмовляють із цією пискльою.

Є ще один кане-корзо, але його доля дещо сумна – він живе на третьому поверсі багатоповерхівки і лише з вікна може дозволити собі пізнавати світ. Ймовірно, це його не засмучує, бо собакам не характерно опускати руки – у них лапи. Це ще один урок: іноді у вас лапи, а іноді руки. І якщо руки опускаються, стає сумно – значить це теж заслуговує на повагу.

Собаки мене вчать кожного тижня, кожного дня. Вони показують мені мою злість, мою незахищеність від зовнішніх факторів, особливо під час медитації із людьми, які теж чують перегукування барбосів. Вони показують мені радість, з якою я їх зустрічаю, йдучи додому. З усіма треба вітатися – з собаками особливо. А ще із рослинами, які також вчать мене – але це вже наступна оповідь.

Хочу подякувати також своїм вчителям, з якими ми разом рухаємося у нашої подорожі різної тривалості та формату. Дуже ціную наші спільні зусилля, наші спільні сумніви, розчарування, сльози, сміх, невпевненість. Ціную навіть моменти самозасудження чи роздратованості – бо вони щирі. Хіба може бути щось краще, ніж щирість із собою та ватагою?

Отже, дякую Ані, Каті, Насті, Віталіку, Марії, Каті, Олені, Богдані, Ірі, Марії, Олі, Ані, Юлі, Віті, Андрію, Богдану, Дмитру, Марії, Мії, Олені, Насті, Яркові. Ви мої вчителі і про вас напишу окремо історію, коли настане відповідний час.

гобіт Ігор

У далекому краї галичан гобітів, у норі жив гобіт. Звали його Ігорем. І сьогодні історія буде про нього, тобто про мене.

Вмикаємо гобітський плейліст і читаємо під музику. 

Музика Гобіта (відкриваємо правою клавішою і в сусідньому вікні!)

У мене є затишний дім, де збираються книги, їжа, рослини і спокій. У мене є люлька, яку залишив друг, вирушаючи у свою далеку мандрівку за океан. Я не палю, але цей скарб залишається для мене разом із усіма іншими скарбами від моїх друзів – листівками, листами, картинками, шоколадками та іншими знаками присутності. 

Я люблю пити чай і пити його з кимось – із гостями, які приходять медитувати, відпочивати, поділитися чимось дуже своїм, а часто і без слів.

Одного разу довелося визнати, що я не Арагорн, не нуменорець, не орк, не дворф, не троль і навіть не ельф. Стало набагато легше, довелося скинути обладунки не по розміру, не по росту. Залишився гобіт, який любить життя і захоплюється деревами, лісами, горами, розмовляє із духами і слухає як співають пташки або сміються діти (і дорослі діти теж). Мені подобаються зірки над головою і зірки у калюжах – між ними насправді різниця мізерна, а вимірюється вона хвилями, які йдуть від кинутого каменю. Мені не дуже подобаються гучні компанії. 

Не маю обладунків і меча лицарського. Тому коли ходив до дракона, боровся силою волі, думки і гумору. Мій дракон далі живе у моєму серці, але ми вже слухаємо одне одного. Були і тролі. Були і моргульські клинки, від яких досі відморожені частини тіла, фрагменти грудей, рук, живота і спини. Коли змінюється погода і пролітають у хмарах духи змін, ці частини нагадують про себе болем, щемкою мудрістю.

У мене є смішна шапка, яка дозволяє хорошим думкам залишатися у голові.

Зовсім недавно побачив, що несу перстень Влади – як спокусу бути кимось для когось, але не бути собою – звичайним гобітом. Бути лицарем, бізнесменом, політиком, тим, хто владою живе. А мені воно не дуже цікаво. Підозрюю, що на небесах роблять ставки, скільки ще витримаю бути викладачем, але це така гра, результат якої неможливо передбачити наперед. Ми не маємо влади над багатьма речами, не можемо усього контролювати і точно не можемо бути досконалими.

У моєму житті є Галадріель, від якої нещодавно отримав дарунок для подорожей крізь пітьму. Це книга і не зовсім книга, так і більшість магічних предметів – це не зовсім предмети. Її подарунок як зібране світло зірок, що сяють краще у темряві. 

Мої друзі знають, що несу із собою і як важко це буває, тому я можу бути із ними саме таким – втомленим гобітом, розбитим гобітом, дурником-гобітом, селюком-гобітом, хитрим гобітом. І це найкращий від них подарунок.

У мене є брат близнюк – гобіт Ігор і ми росли разом, з різних утроб, але з одного великого кита і синхронно чуємо зміни у повітрі. Йому болить, коли мені болить, але часто щастить і коли болить мені – йому не болить, а мені не болить, коли йому болить. Тоді ми можемо допомогти одне одному. Коли я впав, він мене ніс на собі. І я ніс його, коли він впав. Ще наливав чаю і їли сочевицю, вирощену галицькими ельфами.

Якщо одного разу побачите мене, спитайтеся про дерева і не питайтеся про політику. Спитайтеся про музику і пташок, а ще про книги і не питайтеся про моргульські клинки, бо їхній смак відчути можна тільки гуляючи з пацанами через Дикий Край. А ще краще випийте зі мною чаю і послухайте тишу або шум, або мелодію, якою живе світ навколо нас.

Хоч як страшно буває відмовитися від не свого сценарію, від не свого образу чи ролі, але це звільняє від тягара. Можливо, це не надто престижний варіант, а книгу про нас не напишуть і не прочитають мільйони - та й фіг з ним. Якщо я можу дивитися на повний місяць і радіти замість планувати завоювання сусідів, то це моє щастя. 

Нехай нас усіх береже світло зірок у найтемніші ночі – чи ви лицарі, чи ельфи, чи гноми, чи орки, чи навіть сам Саурон – нехай буде трохи більше казки у цьому дорослому світі, в якому так мало місця для щирості.

Важкість, напруження, біль (практика моніторингу)

Медитацію плутають постійно із чимось іншим. Хтось приходить шукати безкоштовний кайф, хтось шукає лише задоволення і вихід у астрали. Інші хочуть приємних нових вражень та екстазу. Ще подобається догляд за чакрами, чистка третього ока від нальоту епох та реінкарнацій.

Історія наша така, що ми усі шукаємо свій дім, дорогу додому. Це особливе місце-прихисток, де серце відпочиває, розум спокійний, а тіло може творити. Ми усі мріємо про такий дім, чи ззовні, чи всередині нас. 

І навіть знаючи про цю мрію, уникаємо дороги додому. Чому? Бо там важко, там буває напруження, там буває біль. Там бувають спогади, тривоги щодо втрати близьких, втрати себе і свого здорового глузду. Там бувають фотографії із людьми, яких ми більше не зустрінемо. Там буває запилений альбом із фото колишніх коханців. Альбоми Тома Йорка, Нірвани, Сігур Рос або будь-якої іншої групи, музика якої наповнювала наші серця смутком (резонувала зі смутком?) і рятувала водночас.

Медитація може бути шляхом додому, бо вона – це ми, спрямовані до чогось конкретного, сміливо крокуючі, всупереч страхам і болю. Усі клітини мозку можуть кричати нам – не йди туди, там боляче! Але мудріша частина нас знає, що саме там ховається джерело усіх наших переживань, джерело не лише болю, але й щастя також.

Що ми робимо під час практики? Ми спершу робимо стартовий майданчик, розчищаємо його, долучаємо тіло, дихання, даємо собі фундамент. І додаємо усмішку, бо вона для нас – маленький спогад у тілі, фотографія радості у кутиках губ. Вона буде сповзати знову і знову, але одного разу сама по собі виникне, щойно ми відчуємо переваги її присутності (навіть у найтемніші миті практики!) і залишиться світлом.

Далі ми знайомимося із дихання і не поспішаємо. Читаємо вдих, читаємо видих, додаємо м’якості, не контролюємо цей процес. Це момент довіри до життя, до тіла. І коли тіло відчуває довіру до нього, воно нарешті починає розповідати історії, які так довго тримало для нас. Це історії у відчуттях, які перетікають у почуття, а вже згодом у думки. Однак ми не поспішаємо читати усі оповідання.

Спершу виділяємо важкість. Ось вона у тілі лежить. Тяжіє сізіфовим каменем. Вага може бути різною – залежить від людини. Хтось встигає набрати величезний тягар, а хтось щойно до рук бере зайве.

Потім виділяємо напруження. Руки, ноги, спина, живіт, брови, щелепа – усюди, де є м’язи, можна віднайти напруження у різній силі. Воно гудить, зудить, німіє, тремтить. Дайте назви цим станам, послухайте мову тіла.

Нарешті біль. Візьмемо спершу невеличку кількість, щось для розігріву. Не кидайтеся одразу у ядро болю ближче до серця – дайте собі час. Що відбувається із болем? Пульсує? Пече? Кричить тіло? Нехай проявиться, обрисується, побудьте із ним, вислухайте.

Ми пройшли першу частину історій. А далі – зустріч із легкістю, розслабленням, радістю. У нас це також є у тілі. Тіло радіє життю, тіло дихає, потіє, бігає, надихається мріями. Окрім історій сумних і болючих, у нас є сторінки із простими життєвими радостями. Шкіра пам’ятає дотик вітру, води, тепла. Волосся пам’ятає дотики рідних рук. Очі бачили кольори, від яких серце співало. Хіба не ховається це все у нас?

Наш дім завжди із нами. Він іноді втілюється у камінь, дерево, цемент, але в основному обростає навколо серця, зігріває думки, тішить текстурами тіло. Прислухайтеся, придивіться – ось тут ховаємося ми, сміливі і готові рости далі. А потім тихенько розплющіть очі.

Привіт, Внутрішня Дитино!

Кожному із нас, живих людей, знайомий досвід повної самотності. Ми покинуті, загублені, розгублені і розбиті, немов корабель, якого викинуто на берег без шансів на порятунок.

Кожен із нас хоча би раз у житті вжахнувся ночі, холоду, бідності, хвороби, старості і смерті. Усі ми іноді відчуваємо, коли вже досягли свідомого віку, що захисти усі доволі умовні. Ми можемо відчути себе беззахисними – це жахливий досвід усіх живих істот, бо усі ми пливемо в одному човні під назвою Земля.

Практика, яку ми іноді робимо разом онлайн чи наживо – «Внутрішня дитина» – це спроба віднайти у собі сили. Не ті сили, якими наділені супергерої у фільмах, у коміксах, а сили бути собою, всупереч ночі, всупереч (або може із?) беззахисності.

1) Ми починаємо із звичних кроків – сідаємо, дихаємо, готуємося до внутрішньої мандрівки. Тут виконуємо ритуали, які згодом починають працювати на нас – довіряємося поверхні, отримуємо підтримку землі, відчуття її присутності. Згодом додаємо ритуал росту і тягнемося головою (маківкою) до неба. І нарешті додаємо ще один важливий елемент – усмішку.

2) Коли ми назбирали захисних інструментів, нагадали тілу основи рівноваги, вирушаємо у мандрівку всередину тіла з допомогою двох джерел тепла – кладемо руки на живіт і на серце. Розпалюємо там маленькі вогники, що зігрівають і не обпікають. Важливо, як у казці, довіритися процесу історії.

3) Далі запрошуємо до вогників себе малих – маленьку дитину, яка потребує підтримки, опіки, допомоги, тепла, обіймів. Ця дитина може бути радісною і розгубленою. Ця дитина буде такою, якою вона живе у нас всередині. Нам знайомі її емоції, її тривоги, радості, смуток, прагнення щастя. Нам знайоме бажання знайти прихисток для свого серця, особливе місце, дім, у якому можемо почути себе несамотніми. І беремо дитину на руки, обіймаємо її.

4) Те, чого вам не вистачало у дитинстві, можемо сказати дитині, можемо дати їй це простою присутністю, обіймами, теплими словами спокою. «Я тут, ти не сама/сам». «Якими не були би випробування, ми справимося». «Тобі буде боліти, а потім стане легше і ми разом зможемо посміятися». «Я захищаю тебе, моє серце – твоє». І безсловесно побути, побути, обійняти, вислухати.

5) Останній крок найважчий – тут треба довіритися світу, замість ховатися від нього. Тут слід визнати нарешті, що у нас достатньо сміливості бути собою, відповідальності за себе, певності у землі під ногами. Світ підтримує нас землею, повітрям, вогнем, вітрами. Сонцем і зірками. Морем і лісами. Світ розмовляє із нами випадковими і невипадковими словами людей. Коли нам важко, світ обіймає нас, хоч ми не завжди це помічаємо. Нехай у цій частині вправи ваше серце буде в обіймах світу.

6) Якщо не забудете, подякуйте. Світу, дитині, собі, близьким людям, друзям, нічному небу, повітрю, їжі, житлу, одягу, прасці тощо. Дайте можливість «дякую» знайти свій шлях із серця.

Ми не самі. Навіть у беззахисності своїй, у найважчі миті життя, всередині нас живе стільки всього – стільки різного і мудрого, наївного і глибокого водночас… Але для того, щоб це почути, потрібно бути трохи уважнішою, відкритою до змін людиною. Ми можемо навчитися цьому у внутрішньої дитини. І це той урок, який ми отримуємо від самих себе. 

Нехай у миті беззахисності і самотності наші серця будуть трохи спокійніші. До зустрічі і дякую!