чоловік пливе (у водах)

мені ще немає паспортних даних і статистики років. плаваю у водах живота матері. як людина у киті, що чекає наступного етапу. наступної зміни. тут тепло і добре. чути голоси. чути світ за стіною, однак я плаваю у водах матері своєї. народжувався важко. вперто не виходив, бо не міг? бо мав велику голову.

мені 6 років. сестра зі мною. ми йдемо у море, зайшли на якусь глибину і хвилі починають нас гасити. ми йдемо до берега. матері і батька немає ніде. лише хвилі, люди, паніка. ми виходимо, обоє живі, а я зараз пишу цей текст.

зайшов у річку гірську. 12 років? 14? каміння під ногами - течія дуже сильна. лягаю на каміння, тримаюся руками за найбільше із них, щоб течія не знесла далі. лежу. мерзну. страшно.

мені 35. я побачив океан. він побачив мене. хвилі бурхливі, захожу лише по коліна, щоб відчути дотики води, яка охоплює собою майже цілий всесвіт. цілий всесвіт торкається мене через воду. ціле небо внизу із зірками дає мені пройтися по собі. йду по воді. йду по небесах.

мені 36. із половиною. захожу у море. пливу у морі. пливу через зціплені зуби і напругу. Назар вчить плавати на спині. через страх і захват. пливу поміж медуз, які обпікають ноги, живіт, геніталії. бігаю до води кожну годину, щоб зловити ось цей дотик океану, який відростив гілки по усій суші, щоб жива істота, яка прагне знайти шлях додому, могла із джерела дійти до відкритого водного неба на землі.

тепер знаю, що до океану завжди відкрита дорога. повз дамби, перегородки, села, міста, загати, стіни, шахти, гори, пагорби, через серця людей, через неприйняття, відчуженість, біль, самотність. завжди можна попроситися у пузо до великого кита, великої риби, щоб довезла. привіт, рибо! привіт, зябра! привіт, велике пузо. привіт, тепло і захищеність.

тепер знаю, що дорога буває різною, а потоки води не варто недооцінювати. знаю, що всесвіт про себе подбає, а мені би подбати про себе. знаю, що все має початок і кінець, що час тече, що хтось приходить, а хтось йде. знаю, що іменами ми собі знаходимо місце у хаосі, а назвами малюємо карти зірок, щоби потім знайти шлях додому. і немає значення, чи небо вгорі, чи небо внизу - карти працюють, а ми собі рухаємося туди, де серце знайде тишу.

знаю, що навіть закладені водою вуха починають чути. треба на все свій час і трохи правильних зусиль. і мудрості, звісно, треба.

чоловік тоне (у морі емоцій)

Море забрало мої жахіття. Море сплело для мене нові сни. Все страшне залишилося у мертвому лісі дерев, що давно не знали дощів. Цей ліс, що бився кістками гілок, що побивався за водою і тими часами, коли їх живило краплями, коли паростки і діти їхні могли піти у школу зрости до хмар.

Хвилі емоцій спали. Навіть у час, коли гроза і блискавки проходили повз берег, далі собі розбиваючи поверхню моря – емоції були дуже тихими. Лише іноді поставало питання – куди вони поділися? Де тепер моє серце? Чи почуваю я щось взагалі, чи це просто штиль?

Це був лише штиль. На морі і в мені. Моє серце там, де мої люди. Люди, яких люблю і яких сподіваюся колись побачити разом – у одному місці поза межами мого живого серця. Мій дім – де мої люди. Мої емоції там же. Мій світ розгортається крізь усіх цих, поєднаних чимось невидимим істот, що ходять на двох ногах, переживають грудьми і думають головами. Ці істоти населяють планету, на яку закинуло, і ці істоти стали частинами мене.

Хтось каже, що серце треба контролювати, ставити захисти, боротися із відкритими вікнами і дверима до нього, бо прийде вовчок і вкусить за бочок. Хтось каже, що емоції слід використовувати для розвитку і креативності, будувати на кістках цих емоцій свою кар’єру. Хтось вважає, що емоції взагалі варто забрати із нутрощів, щоб не заважати думкам будувати храми порожніх релігій.

Я боюся своїх емоцій. Люблю емоції. Мирюся із ними. Борюся із ними. Розмовляю із ними як із рослинами, що трапляються на шляху – чи дерево, чи папороть, чи будь-що рослинне. Навіть мох. Розмовляю із ними як із тваринами чи комахами, бо усі заслуговують на розпізнавання – на присутність, на те, щоб хтось побачив їхнє життя, їхню сутність і сказав – ти тут! Я бачу тебе! Я радий, що ти тут і дякую тобі за присутність.

Дякую своїм людям за присутність. Так важливо не бути тінню себе, стати ще одним мертвим деревом, яке не дочекалося дощу. Так важливо бути почутим і побаченим ще однією парою очей, вух. Бути обійнятим парою рук. Так важливо бути.

Коли почуєте як дощ падає краплями дерев на листя поруч із вашим вікном або будинком, попросіть у молитві за ті дерева, які не пізнали цього року вологи життя. Коли почуєте голоси живих під вікнами вашого будинку, помоліться за тих, хто не має з ким поговорити, кого почути, кого обійняти. Коли прийдуть до вас жахіття у снах, дайте їм можливість виплакатися і потруситися у спазмах народження – бо усі ми і реальні, і нереальні потребуємо буття, здійснення, присутності і несамотності.

Нехай море забере ваш сум. Нехай море заспокоїть ваше серце і хвилі шторму. Нехай море подарує вам їжу для роздумів і тишу для зцілення. Передаю привіт морю чи океану через ваші очі і вуха, через руки і ноги – можливо саме у цю мить ви десь там – на межі між ґрунтом та свободою.

допис, який мав бути на день батька

Привіт, Сергію! Цього року я перетнув межу у віці, якої ти ніколи не перетнеш. Це той досвід, який для тебе залишиться недоступним, бо тебе немає вже посеред живих багато-багато років.

Ми не познайомилися достатньо добре. Ми не набулися достатньо, щоб я зумів відкрити для себе ще більше довіри, добра, гумору і світла. А я тобі не розповів про усі ці філософські експерименти, медитацію, малюнки і людей, які стали мені друзями. Я не зможу при зустрічі розповісти тобі про свої пригоди, біль і випробування, бо більша частина із них відбулися вже після твоєї смерті.

І знаєш, цей допис мав бути про моїх трьох тарганів, але вже другий тиждень не знаходжу слів, просто не йдуть. Ніби чекали черги саме для цього допису, а вже потім і до наступного перейдемо.

Хотів би тобі розповісти про дещо у своєму житті. У нас все більш менш добре. Іноді бувають різні історії та ситуації, але буря минула. Ми втратили свій дім, але здобули інші домівки. У моєї сестри є Арніка – це французька бульдожка, схожа на батончик. Тобі би сподобалася, бо ти любив живих істот. Мама працює далі, багато часу проводить над роботою і робить це добре, але ти її знаєш краще за мене і тому ми можемо не сумніватися у її здатності справлятися із усіма проблемами.

Твоя мама і тато набралися років і досвіду. У їхньому віці (хоча цей вік і в 20 може початися!) стандартний набір хвороб, слабкостей, але це не заважає бабі їздити на город, а потім сваритися з дідом. Які причини сварок? Та яка різниця. Ти чудово знаєш, що у них не обов’язково має бути особлива причина. Ті собаки, яких ти ще застав – їх уже немає. Коти також відійшли у небуття, але ми їх усіх пам’ятаємо. У нас був дуже смішний кіт Мутя – він схожий був на дона Карлеоне, чорний, із характером. Падав кілька разів із 3 поверху, вибив ікло, набив собі грижу, але залишався дуже гордим котом.

У мене все гаразд. Я працюю на роботі, яка відповідає моїм талантам і навичкам, але найголовніше – це місце, де можу відчути себе на своєму місці частіше. Це той же університет, в якому ти працював, але на іншому факультеті. Тобі би сподобалися мої студенти – у кожному і кожній із них є щось своє, особливе. Це такі маленькі історії, які ще не завжди знайшли свого напряму для руху, своїх цінностей, але вони дуже відрізняються від тебе, від мене і від наших поколінь – це люди іншої епохи. У них немає того страху і зашуганості, відбитості та «жорсткості», які були необхідними людям твого і мого поколінь для виживання. Це дуже би тебе потішило, бо у них виражається наша надія.

Мені подобається медитувати далі – те, що ти мені показав, розповів, а ще залишив у книгах, продовжує у мені справу. Це дуже особливі мови, які вчать кожного разу сприймати життя дуже відкритим досвідом. Емоції! Чуття! Тепло і холод! Звуки пташок і дотик дощу до шкіри! Скільки всього чудового відкриває цей світ життя кожного дня. А іноді і вночі. Ох як би ти тішився мабуть кататися по нічному місту, під ліхтарями. Як би ти тішився кататися під дощем, коли вода періщить в обличчя, а усмішка не злазить із губ.

Я тобі дякую за купу гарних речей, які ти мені показав, поки був тут. За довіру, за прощення, за просту людську любов і доброту. Ти не повіриш, але якби не ти, то мабуть Ігорко був би зовсім іншим, зовсім-зовсім. Можливо навіть протилежним до теперішнього. А можливо би вже сидів у тюрмі або вже був би мертвим. Скільки разів я підходив до провалля, але твоя невидима присутність відводили мене. Скільки разів твоє світло у мені, а тепер вже моє власне світло, розганяло темряву! Дякую тобі. До зустрічі. Тут, чи там, чи будь-де. Приймаю тебе, себе. Відпускаю тебе, себе.

лячно

Цей допис мав би називатися «відчуження». Цілком звична ситуація, в якій у нас відчужують нас самих. Ми не можемо нічого змінити, наш голос не має значення, наші зусилля та ініціативи не мають шансів. Все вже давно вирішено. Наші батьки замість нас подумали. Влада знає краще, ніж ми знаємо.

Нас постійно переконують, що ми не знаємо і самих себе, а отже не можна довіряти нам вирішувати власну долю. Нам не можна відповідати за власне життя, бо є хтось розумніший, сильніший, доросліший, хто знає краще. Хтось візьме за нас відповідальність, прийде і скаже, як правильно.

Ми відчужені не лише від світу матеріального, зовнішнього, де багато речей не вдається змінити, контролювати чи навіть збагнути! Ми відчужені від самих себе, від свого внутрішнього світу, бо мудрі дядьки сказали, що там у глибинах кожної пересічної людини мешкають монстри! Без підготовки, без фахової підтримки, без сертифікатів лізти всередину не можна! Вам точно не можна лізти до себе всередину, бо оці нутрощі знищать вас, приплюснуть внутрішні кити, з’їдять зомбі і вампіри вип’ють усю кров. І це ще не згадую про демонів, які чигають у хащах душі, полюючи на наш розум.

Яка безумна епоха! Який жахливий момент переляку і чужості собі. Не дивно, що ми боїмося пізнати себе, бо пізнати себе – йти до себе додому, до свого серця, всередину душі. Пізнавати себе – бути там, де темно, де ми заходили дуже давно і там неприємно пахне. Це місце, звідки йдуть усі жахливі сновидіння.

І це місце – наше серце. Усі риби, які плавають тут, це наші риби. Усі монстри – наша родина, яка за відсутності уваги і турботи, перетворюється на ворогів. І коли ми починаємо наш шлях всередину себе може виявитися, цілком несподівано, що наші монстри не такі страшні. Раптом може виявитися, що всередині нас буває затишно, а втікати від себе немає потреби.

Регулярно чую ці слова: мені лячно! Мені страшно! Я боюся побачити себе справжнього і збожеволіти. Ми ніби застигаємо в очікування на все життя, що хтось знає нас краще, ніж ми самі. Що хтось здатен пізнати нас краще, ніж ми самі. Нас можуть звісно розпізнати, побачити нас, особливих людей і прийняти. Але пізнати себе, побачити себе у дзеркалі світу, здатні лише ми.

Тому коли кажу про практики медитації, ці дивні способи мандрівки всередину серця, наголошую на сміливості як суперсилі кожного із нас. Ми дуже сильні і сміливі насамперед тому, що можемо здійснити мандрівку до себе, пізнати себе, повернути себе собі назад.

Ми немов ті шамани, які вирушають у далеку подорож у міжсвіття, щоби повернути загублену, втрачену душу. Повернути себе. Повернути розуму опору, а думкам гнізда, де вони можуть нарешті заспокоїтися. І десь поміж цими подіями нас чекає внутрішня свобода.

стани

Для цього допису запрошу дух Кузьми зі Скрябіна, щоб він дещо перефразував свою ж пісню:

стани на тоді, коли маєш сили

стани на тоді, коли не маєш сили

стани на тоді, коли маєш час

стани на тоді, коли не маєш часу

Однією із переваг життя є постійна зміна, рух, плавання, хвилювання. Коли це стосується поганих переживань і станів, тоді ця ознака життя очевидна. Щойно нам погано, але за якийсь час буде легше. А потім знову щастя!

І от щастя не хочеться відпускати, не хочеться, щоб мінливість життя торкалася і щастя, радості. Я ХОЧУ, ЩОБ ПРИЄМНІСТЬ БУЛА ЗІ МНОЮ ВІЧНО!

До моменту, коли слід відпустити свою «приємність», «щастя», «екстаз» ми дуже легко приймаємо перевагу мінливості. Однак, щойно наші інтереси зачіпають, а з кишені крадуть приємності, ми стаємо їжаками, маленькими януковичами із золотим батоном або голумом із перснем.

Ми дуже легко стаємо високодуховними істотами, коли тримаємося лише за піднесені стани, легкість, астральність, читання думок інших, проникливість і чуттєвість.

І як важко ми падаємо із тих вершин, коли просто пукаємо або не можемо контролювати усіх процесів у житті. Ми не можемо контролювати поведінки і рішень інших людей! І своїх станів теж. Яким же стає великим наш гнів, наш відчай, наш страх втратити набуте!

Чого ж ми вчимося від життя? Мінливості. Усе приходить і йде. Усе має початок і кінець. У наше життя приходять близькі і згодом йдуть, бо дорога веде в іншу сторону. У нас є домашні улюбленці з іменами і футболки з їхніми мордами, але настає час і ми прощаємося із ними.

Що вже казати, коли навіть день, який щойно розпочався, вже минув – ми розплющуємо очі, щоб за мить їх знову заплющити. Це жахливо! У яких жахливих умовах ми усі мучимося! Більше того, ми ще й мусимо це усвідомлювати і бачити можливості цього наперед. Суцільне коло втечі від неприємного із біганиною за недосяжним приємним.

Мене це дуже мучило, доки не додав до цього навчанню життю творчості. Додав трохи уяви – працює, але не знаходить виходу далі, ніж голова. Потім почалися рисунки – спершу чорні, сірі на білому фоні. Потім додав кольорів і нарешті зумів це поєднати у одному малюнку. Тепер я можу не лише називати свої стани, не лише приймати і відпускати із вдячністю за невеликі чи тривалі пригоди, але й малювати їх, надавати їм втіленого голосу. Це може кожен із нас робити – не лише переживати біль від мінливості усього, але через вдячність сприймати сакральність цієї короткої миті, коли світло із наших очей, із нашого серця, а тепло із нашого тіла взаємодіє із всесвітом, безмежним всесвітом космічного пилу. Я розпізнаю цей світ через себе – хіба не диво? Чую спів пташок – хіба не чудо? Сміюся від радості або усміхаюся тихенько – у цьому весь я! Сумуємо разом – у цьому всі ми!

Можливо іконографія станів, які малюються через мене, не завжди збігається із твоїм сприйняттям, але на якусь коротку мить споглядання, ми можемо разом співчувати одне одному. І в цьому співчутті немає межі між нами.

Подивися на ці стани! Подивися на мене і розпізнай себе. Нехай наша подорож як м’ясних мішків із мріями і гумором, із тривогами і депресивними епізодами буде спільною!

про внутрішню дитину

26 років тому, коли мені було 10 років, від пухлини у мозку помер мій дядько. Цього року я його пережив якраз на рік і трохи більше. Мені не дали із ним попрощатися, бо переймалися за мій стан. І ще багато років мені не вдавалося його відпустити. Не вдавалося і все. Щойно думав, що призабув – він повертався до мене і нагадував про себе, а насправді про дуже важливу мудрість – усе має свій початок і кінець, а потім наступний початок.

Не знаю, скільки ще років буду про нього згадувати. Мабуть він завжди буде зі мною і це дуже тішить, бо опікуватися внутрішньою наляканою дитиною стривоженому дорослому не завжди легко. Не завжди буває легко дозволити цьому великому серцю світла тихенько сказати мені – «Ігорчику, я тебе люблю. Якщо хочеш посидіти і подихати – так і роби. Якщо хочеш поплакати – поплач. Якщо хочеш посміятися з якоїсь дурниці – дай собі таку можливість». Бо любов – це прийняття нас такими, якими ми є – недосконалими, іноді дуже вразливими, згорьованими. А іноді придуркуватими.

Для моєї внутрішньої дитини цей чоловік замінив батька. Він навчив мене терплячості, прийняттю, повазі, любові, безпідставній доброті. Коли я уявляю як світ мене підтримує і захищає, то він у цьому світі є серцем. Він серце мого океану, а також і я сам – оцей мудріший Ігор, якого колись навчили простій людській любові у світі болю і відчуженості. У темряві загалом світло сприймається дуже яскраво.

Мені дуже подобається відчувати підтримку людей, які присутні у цьому світі. Наші шляхи йдуть у різних керунках, паралельно, розходяться і сходяться. Хтось напише випадкове повідомлення, а хтось вислухає. Хтось просто вип’є зі мною, а хтось пожартує і надішле мемчики. Мені подобаються люди, мої люди. Я можу відверто казати, що люблю і вдячний за вашу присутність – знайомих мені і не дуже мандрівників. Для мене підтримка світу – це речі, які зігрівають, малюнки, які годують кольорами і смислами, їжа, яку ми ділимо між собою. Сни, які ми розповідаємо і якими переплітаємося як дерева під землею.

І можливо, хтось скаже – "це ж повна абстракція! Ми насправді самі, покинуті!"

Ми самі, коли неуважні. Ми покинуті, коли кидаємо себе самі. Хто має очі, то бачить. Хто має вуха – чує. А хто має тіло – відчуває. І серце дає можливість переживати цей світ і нас у його руках. Навіть якщо нам би хотілося по-іншому. Навіть якби нам хотілося би це краще, як у інстаграмі знаменитих людей.

Моя внутрішня дитина буває схвильованою. Дорослий Я буває втомленим. Світ буває холодним (особливо по завершенню опалювального сезону). Однак разом ми збираємося і підтримуємося. Досі відчуваю у підтримці усю любов свого дядька і мами. Бачу жарти і буркотіння своєї сестри. Бачу усіх своїх собацюр і котів, які пішли вже у небуття або ще живі. Бачу моїх друзів, яких згадую кожного вечора. Бачу багато любові, жартів, тепла і радості. І моє серце воскресає із усмішкою.

А зараз цей світ ще більше розрісся, бо відкрив для себе ще людей, з якими мандруємо під час наших медитацій. Це люди, які просто дуже світяться, навіть коли розбиті. Це люди, які можуть написати одне-два речення і моя голова знову піднімається, а дихання вирівнюється. Це люди, які назавжди залишаться зі мною, бо через них мені усміхається світ.

Моя внутрішня дитина передає тобі привіт. А щодо олівців, про які ми забуваємо у своїй дорослій зайнятості – то вони не кусаються. І бавитися ніхто не забороняє.

Як і відкривати світ на кожному новому вдисі. Як і дозволяти світу завершувати маленькі історії на видисі. 

не камінь

як часто тобі хотілося бути каменем? Не відчувати нічого, не думати і жити повільно, у геологічних рамках.

Як часто тобі хотілося бути деревом? Рости собі повільно, плавно, розпускати крону, не знати слів і емоцій людини.

Як часто тобі хотілося бути мохом, що вкриває каміння і десь у своїх невідомих межах торкається серця землі? Рости у Ісландії, у прохолодних водах знаходити сили, у чорних ґрунтах шукати собі розраду.

Чи хотілося тобі побути книжкою, яку хтось би прочитав і сказав – це класна книжка? 4/5 рейтинг на Goodreads!

Буває так, що життя людського забагато для однієї людини. Повторю ще раз, трохи по-іншому.. буває так, що мені забагато одного мого життя. І це я не кажу про омріяні, амбітні проекти себе за років 5, 10, 20. Я не кажу про свої мрії створити сім’ю і побудувати простір, у якому міг би рости далі емоційно, проростати у землю будинком, а там далі і до лісу недалеко. Не кажу про Ігоря-ілюстратора, Ігоря-письменника, Ігоря-професора, Ігоря-підкорювача усіх найвищих вершин. Тут немає місця Ігорю-детективу, Ігорю-астронавту, Ігорю-водію-трактора.

Лише мене – звичайного Ігоря буває нестерпно важко витримувати, нести на собі, похнюпивши голову. Не стає сил! Усі ці тривоги, втома, мігрень, булькання і бурчання у животі, миття і догляд за тілом, думки, які не зупиняються. Одяг, який треба одягати, ліжко, з якого треба вставати – так багато всього. Я не витримую! Не витримую себе сам. Час від часу.

А потім тихо кажу собі – та й фіг з ним. Усміхаюся собі і лежу, поки не стане сил піднятися. Їм, коли хочу. Даю собі спокій. Іноді день, іноді кілька днів – але завжди це завершується хвилею легкості, натхнення, спокійного такого крокування далі. І з кожним роком цього стає більше! А ще одне несподіване відкриття – здатність бути із іншими! От що може зробити практика любові до себе, поваги до себе, прийняття, довіри, прощення. Пробачаю собі свою людську природу, недосконалу, неідеальну, мінливу, еклектичну, неоригінальну, нездійсненно-амбітну. Пробачаю просто кожної нагоди і тоді, коли буває легко, і тоді коли буває важко. І можу прийняти тоді себе, а також інших людей, адже люди бувають різні. Так, це важко іноді збагнути, але цінності бувають інші, погляди на життя і майбутнє – інші, ставлення до мене може бути кардинально протилежним до моїх оцінок. Я не можу пізнати людей повністю своїм розумом. Яка біда! Трагедія! Екзистенційна драма мого розуму! Мій розум прагне пізнати все, бо це його місія – розгадування загадок.

Натомість серце приймає. Приймає непізнаваність усього. Приймає відмінності між мною і тобою. Це не робить мене відкритим для маніпуляцій, для експлуатації, зловживання, але проводить гарну, здорову межу – ось я! А ось ти! І я приймаю такий стан речей, навіть якщо тобі це не подобається.

Одного разу, моя близька подруга, моя soulmate сказала, що найсильніша риса у її близьких людях – це прийняття її такою, якою вона є. Не розуміння, а прийняття. І це надихає, дає сили рухатися далі, незалежно від того, куди веде дорога і з якими монстрами у людській подобі нам доведеться ще перетнутися.

Я не камінь. Не дерево. Не мох. Не будинок. Не уявна жирафа і не єнот. Це не означає, що не даю собі можливості уявити буття у їхніх форматах. Ні, у жодному разі – уява має право на свободу.

Йдеться радше про усвідомлення себе у різних форматах. Усвідомлення – це боляче, бо ми відкриваємо власне серце, яке дуже живе і постійно взаємодіє зі світом. Також усвідомлення – велика радість єднання, бо я не сам. Ніколи більше не сам. Навіть зі своїми покійними, хто відійшов із життя, із нашого живого простору у невідомість. Вони зі мною, у моєму серці. І мені до цього слід було йти багато років, доки не почув у хаосі усіх своїх страхів і болю, що є місце, де наші серця перетинаються, пульсують, заповнюють буття маленькими грибницями сітки Індри.

Одного разу мене спиталися: чи медитація робить із нас дерево, овощ, камінь, [вставити свій варіант]? У разі втечі від себе усі засоби можуть бути дієвими: алкоголь, наркотики, трудоголізм, зловживанням довірою, катання по усьому світу, а також медитація. Є таке поняття – spiritual bypassing, яке визначає здатність людини уникати, ховатися і втікати від свого власного життя у позу лотоса, у зал для йоги, на ретритах із дуже healthy food та інстаграм просвітленням.

Дещо із засобів може стати основою для пошуку себе. Навіть пива іноді корисно випити, щоб голова відпочила. А іноді можна побути овочем і подивитися якийсь серіал. Ми дорослі люди і ніхто нам за це оцінок не ставить, окрім нас же.

І я не закликаю вас робити як я – обирати бути людиною, жити щоденним життям Ігоря чи будь-кого іншого. Просто собі нагадую, що день, коли я наважився змінити підхід замість втечі, захисту і уникання на альтернативу – відкритися собі, побути у собі і послухати власний біль живим собою – цей день став моїм другим народженням.

І при цьому мрію побувати Ігорем-мохом у Ісландії.