SILVER SHADOWS

Чому трава не може бути фіолетовою замість зеленої? Чому наша уява іноді працює, а іноді відключається? Куди поділася оця внутрішня дитина, яка захоплювалася світом? Особливістю нашої уяви є те, що вона дозволяє все - вийти за межі звичного, побачити світ шкереберть, несподівано розгорнути перед внутрішнім поглядом глибини океану, висоти гір, пульсуючі нетрі дерева та будь-що відкрите для пізнання. І водночас уява - це наша суперсила, яку найчастіше невірно застосовуємо.  Ми хочемо результату, щоб втішити тривогу. Ми прагнемо продуктивності, креативності, високих показників успішності на тих роботах, якими заробляємо собі на життя. І уява, як решта інших функцій раптом стає "офісним працівником" в корпорації Успіху. Коли ми продовжуємо тривалий час таку практику, уява поступово згасає, зникає. Сни стають або буденними, або трешовими і не надихають на щось якісно нове. Схожа ситуація із іншими нашими суперсилами - увагою, емоціями, переживаннями, мріями і здатністю бачити світ...

мені ще немає паспортних даних і статистики років. плаваю у водах живота матері. як людина у киті, що чекає наступного етапу. наступної зміни. тут тепло і добре. чути голоси. чути світ за стіною, однак я плаваю у водах матері своєї. народжувався важко. вперто не виходив, бо не міг? бо мав велику голову. мені 6 років. сестра зі мною. ми йдемо у море, зайшли на якусь глибину і хвилі починають нас гасити. ми йдемо до берега. матері і батька немає ніде. лише хвилі, люди, паніка. ми виходимо, обоє живі, а я зараз пишу цей текст. зайшов у річку гірську. 12 років? 14? каміння під ногами - течія дуже сильна. лягаю на каміння, тримаюся руками за найбільше із них, щоб течія не знесла далі. лежу. мерзну. страшно. мені 35. я побачив океан. він побачив мене. хвилі бурхливі, захожу лише по коліна, щоб відчути дотики води, яка охоплює собою майже цілий всесвіт. цілий всесвіт торкається мене через воду. ціле небо внизу із зірками дає мені пройтися по собі. йду по воді. йду по небесах. ...

Море забрало мої жахіття. Море сплело для мене нові сни. Все страшне залишилося у мертвому лісі дерев, що давно не знали дощів. Цей ліс, що бився кістками гілок, що побивався за водою і тими часами, коли їх живило краплями, коли паростки і діти їхні могли піти у школу зрости до хмар. Хвилі емоцій спали. Навіть у час, коли гроза і блискавки проходили повз берег, далі собі розбиваючи поверхню моря – емоції були дуже тихими. Лише іноді поставало питання – куди вони поділися? Де тепер моє серце? Чи почуваю я щось взагалі, чи це просто штиль? Це був лише штиль. На морі і в мені. Моє серце там, де мої люди. Люди, яких люблю і яких сподіваюся колись побачити разом – у одному місці поза межами мого живого серця. Мій дім – де мої люди. Мої емоції там же. Мій світ розгортається крізь усіх цих, поєднаних чимось невидимим істот, що ходять на двох ногах, переживають грудьми і думають головами. Ці істоти населяють планету, на яку закинуло, і ці істоти стали частинами мене. ...

Привіт, Сергію! Цього року я перетнув межу у віці, якої ти ніколи не перетнеш. Це той досвід, який для тебе залишиться недоступним, бо тебе немає вже посеред живих багато-багато років. Ми не познайомилися достатньо добре. Ми не набулися достатньо, щоб я зумів відкрити для себе ще більше довіри, добра, гумору і світла. А я тобі не розповів про усі ці філософські експерименти, медитацію, малюнки і людей, які стали мені друзями. Я не зможу при зустрічі розповісти тобі про свої пригоди, біль і випробування, бо більша частина із них відбулися вже після твоєї смерті. І знаєш, цей допис мав бути про моїх трьох тарганів, але вже другий тиждень не знаходжу слів, просто не йдуть. Ніби чекали черги саме для цього допису, а вже потім і до наступного перейдемо. Хотів би тобі розповісти про дещо у своєму житті. У нас все більш менш добре. Іноді бувають різні історії та ситуації, але буря минула. Ми втратили свій дім, але здобули інші домівки. У моєї сестри є Арніка – це французька бульд...

Цей допис мав би називатися «відчуження». Цілком звична ситуація, в якій у нас відчужують нас самих. Ми не можемо нічого змінити, наш голос не має значення, наші зусилля та ініціативи не мають шансів. Все вже давно вирішено. Наші батьки замість нас подумали. Влада знає краще, ніж ми знаємо. Нас постійно переконують, що ми не знаємо і самих себе, а отже не можна довіряти нам вирішувати власну долю. Нам не можна відповідати за власне життя, бо є хтось розумніший, сильніший, доросліший, хто знає краще. Хтось візьме за нас відповідальність, прийде і скаже, як правильно. Ми відчужені не лише від світу матеріального, зовнішнього, де багато речей не вдається змінити, контролювати чи навіть збагнути! Ми відчужені від самих себе, від свого внутрішнього світу, бо мудрі дядьки сказали, що там у глибинах кожної пересічної людини мешкають монстри! Без підготовки, без фахової підтримки, без сертифікатів лізти всередину не можна! Вам точно не можна лізти до себе всередину, бо...

Для цього допису запрошу дух Кузьми зі Скрябіна, щоб він дещо перефразував свою ж пісню: стани на тоді, коли маєш сили стани на тоді, коли не маєш сили стани на тоді, коли маєш час стани на тоді, коли не маєш часу Однією із переваг життя є постійна зміна, рух, плавання, хвилювання. Коли це стосується поганих переживань і станів, тоді ця ознака життя очевидна. Щойно нам погано, але за якийсь час буде легше. А потім знову щастя! І от щастя не хочеться відпускати, не хочеться, щоб мінливість життя торкалася і щастя, радості. Я ХОЧУ, ЩОБ ПРИЄМНІСТЬ БУЛА ЗІ МНОЮ ВІЧНО! До моменту, коли слід відпустити свою «приємність», «щастя», «екстаз» ми дуже легко приймаємо перевагу мінливості. Однак, щойно наші інтереси зачіпають, а з кишені крадуть приємності, ми стаємо їжаками, маленькими януковичами із золотим батоном або голумом із перснем. Ми дуже легко стаємо високодуховними істотами, коли тримаємося лише за піднесені стани, легкість, астральність, читанн...

26 років тому, коли мені було 10 років, від пухлини у мозку помер мій дядько. Цього року я його пережив якраз на рік і трохи більше. Мені не дали із ним попрощатися, бо переймалися за мій стан. І ще багато років мені не вдавалося його відпустити. Не вдавалося і все. Щойно думав, що призабув – він повертався до мене і нагадував про себе, а насправді про дуже важливу мудрість – усе має свій початок і кінець, а потім наступний початок. Не знаю, скільки ще років буду про нього згадувати. Мабуть він завжди буде зі мною і це дуже тішить, бо опікуватися внутрішньою наляканою дитиною стривоженому дорослому не завжди легко. Не завжди буває легко дозволити цьому великому серцю світла тихенько сказати мені – «Ігорчику, я тебе люблю. Якщо хочеш посидіти і подихати – так і роби. Якщо хочеш поплакати – поплач. Якщо хочеш посміятися з якоїсь дурниці – дай собі таку можливість». Бо любов – це прийняття нас такими, якими ми є – недосконалими, іноді дуже вразливими, згорьованими. А іноді...

як часто тобі хотілося бути каменем? Не відчувати нічого, не думати і жити повільно, у геологічних рамках. Як часто тобі хотілося бути деревом? Рости собі повільно, плавно, розпускати крону, не знати слів і емоцій людини. Як часто тобі хотілося бути мохом, що вкриває каміння і десь у своїх невідомих межах торкається серця землі? Рости у Ісландії, у прохолодних водах знаходити сили, у чорних ґрунтах шукати собі розраду. Чи хотілося тобі побути книжкою, яку хтось би прочитав і сказав – це класна книжка? 4/5 рейтинг на Goodreads! Буває так, що життя людського забагато для однієї людини. Повторю ще раз, трохи по-іншому.. буває так, що мені забагато одного мого життя. І це я не кажу про омріяні, амбітні проекти себе за років 5, 10, 20. Я не кажу про свої мрії створити сім ’ ю і побудувати простір, у якому міг би рости далі емоційно, проростати у землю будинком, а там далі і до лісу недалеко. Не кажу про Ігоря-ілюстратора, Ігоря-письменника, Ігоря-професора, Ігоря-підк...

Коли ми медитуємо в групах, а іноді на індивідуальних заняттях, регулярно постає питання – чи можна вживати алкоголь у процесі практики медитації? Чи можна медитувати п’яним? Отже, моя відповідь. Спершу вмикаємо відео із чоловіком, який буде пити за ваше здоров'я. Це теж бодгісатва, який бере на себе важкий тягар печінкою! Одного разу я напився. Дуже сильно. Випив стільки, що голова крутилася, тіло не могло знайти собі місця. І ще тоді на біду (а це були студентські часи) захоплювався тантричною ідеєю, що свідомість не має обмежень і медитувати можна, а навіть слід у будь-якому стані, у будь-якому місці. Навіть краще, щоб тіло було у стані нарко-, алко- сп’яніння. У результаті у мене був дуже сильний досвід деперсоналізації: тіло залишилося внизу, сидячи у напівлотосі, а свідомість у цей час піднялася над тілом і закрутилася у вертольоті. Не можу сказати, що цей досвід був для мене негативним – він був несподівано дивним. Після цього вирішив для себе, що кр...